Програма

  1. Енергетика

    Розвиток і стан енергетики має ключовий вплив на ефективність економіки держави. Україна потребує нових і якісних перетворень у цій галузі. Ключовим аспектом у роботі нашої партії є подолання залежності від імпорту енергоресурсів шляхом переходу до відновлювальних джерел електроенергії, помітне зниження енергоємності ВВП та розвиток енергоефективних технологій. Основними завданнями, які ми ставимо перед собою, є оптимізований енергетичний баланс і підвищення економічної, енергетичної й екологічної безпеки. Метою таких перетворень є зміцнення енергетичної незалежності України, стабільне забезпечення потреб суспільства й економіки в паливно-енергетичних ресурсах і створення міцного підґрунтя для сталого енергетичного майбутнього країни.

    Проблематика


    Наразі українська економіка входить до 10-ти найменш енергоефективних у світі: енергоємність ВВП перевищує аналогічні показники країн Євросоюзу в прибл. 3,5 рази та показники пострадянських країн – у прибл. 1,5 раза. А це основний показник рівня витрат паливно-енергетичних ресурсів на одиницю виробленого валового внутрішнього продукту.

    Глобальну конкурентоздатність нашої економіки руйнує висока енергоємність, що знижує ефективність роботи виробництв, погіршує платіжний баланс через додатковий імпорт енергоресурсів і потребує збільшення бюджетних асигнувань. Також це вимагає додаткової енергогенерації, що збільшує шкідливі викиди в навколишнє середовище, тим самим погіршуючи й так катастрофічну екологічну ситуацію. Щороку ми імпортуємо енергоносії на десятки мільярдів доларів.

    Непрофесійний підхід з питань кадрів, щодо скорочення чисельності працівників вугільної галузі. Станом на 01.05.2020 року чисельність по ДП -36 854 чол., з них 10 054 чол. пенсіонери.

    Електроенергія


    Великою проблемою також є зношеність електричних мереж в Україні на рівні 70 %. Енергорозподільчі компанії практично не інвестують в оновлення інфраструктури та є монополістами ринку. Енергетична система України вже невдовзі буде не спроможна надійно забезпечувати споживачів електричною енергією. Запровадивши модель стимулюючого ціноутворення, зокрема на основі RAB-регулювання, Україна зможе заохочувати потенційних інвесторів вкладати кошти в реконструкцію та модернізацію енергетичної інфраструктури, що допоможе залучити в економіку держави в найближчі 20 років додаткові 10 млрд дол.

    Газова галузь


    Україна ще в середині 70-років минулого століття була одним з основних експортерів газу в Європі, однак із часом динаміка видобутку почала падати, і станом на 2020 рік ми щорічно імпортуємо «блакитне паливо» на рівні 14,3 млрд куб. м на суму 2,8 млрд дол., що становить приблизно 70 млрд грн. Ці кошти можна було б спрямувати на допомогу соціально незахищеним співгромадянам, на модернізацію інфраструктури чи підвищення енергоефективності економіки, однак вони були сплачені іноземним організаціям. Проблема в тому, що обсяг внутрішнього видобутку газу в нас не може забезпечити навіть побутове споживання, а вартість імпортного газу стає вагомим складником ціноутворення національного продукту, що робить його менш конкурентоспроможним. Натомість ми могли б у великій мірі забезпечити себе природним газом власного видобутку, якби налагодили сприятливі інвестиційні умови для суб’єктів цього сектору. 

    Також великою проблемою є давно застаріла газотранспортна система України, яка працює менше ніж на 30 % своєї потужності, вимагаючи при цьому повного технічного забезпечення, що стає нам у сотні мільйонів доларів, адже вона є найбільшою й найпотужнішою в Європі. Об’єктивні обставини (зовнішня агресія Росії)зумовлюють нашу потребу у реверсному транспортуванні газу, а також у повній модернізації газотранспортної системи. Будівництво «Північного Потоку-2» несе загрози економіці України, адже постачання газу з Росії до Європи в обхід України призведе до величезних втраті виключить один із важелів впливу на Російську Федерацією. Відповідно Україна має задіяти всі дипломатичні інструменти, консолідувати міжнародну спільноту для тиску на РФ. 

    Для підтримання й збільшення рівня видобування вуглеводнів держава повинна створити сприятливі інвестиційні умови для суб’єктів цього сектору. Це, зі свого боку, сприятиме не стільки пожвавленню економіко-фінансових процесів у галузі, скільки форсуванню геолого-розвідувальних і промислових робіт.

    Вугільна галузь


    Вугільна галузь потребує вагомої державної підтримки та належить до найбільш проблемних в українській промисловості. Вона є основним джерелом забезпечення національної економіки власними енергоресурсами та недостатньо конкурентоспроможною галуззю, яка важко адаптується до ринкових умов господарювання. Бюджетні асигнування вітчизняної вугільної галузі, що постійно зростає, – це важкий тягар для нашої економіки. Крім того, слід мати на увазі небезпечність розробки складних українських вугільних родовищ, високий рівень травматизму (зокрема смертельного) у галузі, а також негативні екологічні наслідки видобування й споживання вугілля порівняно з іншими видами палива. З огляду на те, що більшість теплоелектростанцій країни працюють на антрацитовому вугіллі, поклади якого наразі розташовані на тимчасово окупованих територіях, ми поступово нарощуємо імпорт цього сорту вугілля, витрачаючи кошти, які могли б вкласти в модернізацію своїх шахт, де зайняті сотні тисяч наших співгромадян. Усі ці фактори стимулюють невмотивовано високі ціни на енергію, а це, зі свого боку, лягає тягарем на бізнес, а також на кожного окремого громадянина.

    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Ефективна робота регулятора у сфері енергетичних тарифів;

    • Забезпечення доступності й відкритості інформації про стан ринку природного газу для споживачів та учасників ринку;

    • Боротьба з монополіями на ринку й стимулювання чесної конкуренції;

    • Спрощення доступу до газовидобувної галузі й посилення конкуренції з метою збільшення обсягів газу власного видобутку для потреб внутрішнього ринку;

    • Формування енергетичної безпеки шляхом зменшення рівня енергетичної залежності країни від зовнішніх поставок палива;

    • Державні преференції національним виробникам, що виготовляють обладнання для добутку та генерації відновлюваних джерел енергії (енергії вітру, сонця, термальної тощо);

    • Модернізація українських АЕС з метою підвищення їхньої безпеки, екологічності й ефективності;

    • Збільшення внутрішнього видобутку природного газу, нафти та урану;

    • Розгортання масштабних проєктів із виробництва біогазу;

    • Розробка й реалізація програми щодо вироблення ядерного палива власного виробництва;

    • Збільшення обсягів і глибини переробки нафти;

    • Створення нормативно-правових та податкових умов для залучення інвестицій до галузі;

    • Повний і відкритий аудит наявних приватних і державних енергоресурсів;

    • Відкритий доступ до детальної структури й обґрунтування статей витрат тарифів теплопостачальників усіх рівнів;

    • Посилення антимонопольної політики на ринку вугілля з метою створення умов вільної конкуренції;

    • Урахування показників якості під час ціноутворення вартості вугілля;

    • Створення реєстру всіх вугільних шахт із ранжуванням за собівартістю видобутку продукції;

    • Глибинна реконструкція й модернізація всієї енергетичної галузі (продовження строку роботи атомних енергоблоків, реконструкція та зведення ГЕС і ТЕС, модернізація шахт);

    • Створення дієвих фінансових і податкових стимулів для модернізації обладнання галузі й застосування енергозберігаючих технологій;

    • Створення незалежної екологічної служби;

    • Ведення онлайн інфорграфіки рівня забруднення повітря, рівень небезпеки, джерела небезпеки;

    •  Розширення екологічних зобов’язань суб’єктів енергетичної галузі щодо зменшення забруднення навколишнього середовища та посилення відповідальності за їхнє порушення;

    • Відокремити Міністерства енергетики в окремий орган виконавчої влади;

    • Підпорядкувати в управління Міністерству енергетики НЕК «Укренерго» та НАК «Нафтогаз»;

    • Залучити до роботи в Міністерство енергетики фахівців вугільної галузі з досвідом роботи;

    • ПАТ «Центренерго» вивести з ФДМУ та підпорядкувати Міністерству енергетики;

    • На рівні КМУ прийняти рішення про заборону закупівлі вугілля марки «Г» за межами України для потреб ТЕС і ТЕЦ. Кошти, які витрачались  на закупівлю, спрямувати на забезпечення  обладнання для шахт.  На багатьох шахтах є підготовленні очисні вибої гірничими роботами. Через 4-6 місяців ці кошти дадуть вітчизняне вугілля;

    • Забезпечити пріоритет поставок вугілля на ТЕС «Центренерго» державним шахтам з чіткою оплатою;

    • Забезпечити і гарантувати високий рівень безпеки працівників на шахтах;

    • Перевірити на професійність всіх кадрів ДП.

  2. Соціальна політика

    Сталий економічний розвиток держави неможливий без соціально захищеного суспільства з гідним рівнем життя. Соціальна політика держави має бути зосереджена на створенні гідних умов життя для всіх членів суспільства, на всебічному розкритті творчого потенціалу людини, забезпеченні ефективної зайнятості, створенні соціальних гарантій і обставин для поліпшення добробуту населення. 

    Головним завданням Української держави має бути подолання соціальної прірви в суспільстві шляхом стимулювання становлення середнього класу, адже саме він є запорукою економічної та суспільної стабільності найрозвиненіших країн світу, водночас  гарантуючи базові права найменш захищених співгромадян. Державі слід забезпечувати систему соціальних гарантій для всіх громадян(мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, допомоги по втраті працездатності, по догляду за дитиною, пенсії та індексації всіх виплат відповідно до дійсних показників інфляції) із реальними показниками, а не декларативними. 

    Наша політична сила будує державу й, відповідно, її соціальну політику, центром якої є людина та її всебічний творчий і професійний розвиток, а також реалізація задоволення потреб та інтересів, забезпечення високих показників рівня життя, турбота про соціально незахищеного громадянина.


    Проблематика


     Безсистемність у формуванні державної політики в напрямі соціального захисту в Україні й відірваність від економічних реалій спричинили майнове розшарування та формування значної частини бідних і багатих.

    Сумно стверджувати, однак негативні наслідки соціально-економічних перетворень за часи незалежності відчула більшість населення. Близько 11 млн пенсіонерів, 3 млн людей з інвалідністю, 1,5 млн вимушених внутрішньо переміщених осіб, люди похилого віку, тимчасово безробітні співгромадяни, а також постійні проблеми з охороною праці, заборгованістю по заробітній платі, пенсіях та інших соціальних виплатах – це ті виклики сьогодення, які стоять перед системою соціального забезпечення держави. (Дані http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2018/zb/07/zb_szn_2017.pdf)

    Із 1991 року за індексом людського розвитку Україна спустилася на 56 позицій: з 32-го – до 88 з-поміж 189, –а саме цей показник є характеристикою, що використовується як статистичний інструмент для порівняння розвитку соціальної сфери різних країн. Тобто наша держава або перебуває в стагнації щодо свого розвитку, або ж увесь світ розвивається значно швидше і якісніше, ніж ми.

    Характерними ознаками української системи соціального захисту стала «зрівнялівка» в пенсійному забезпеченні та його низький рівень, невідповідність розмірів соціальної допомоги рівневі реального прожиткового мінімуму (так що практично не виконується сама захисна функція цього виду державних виплат), стрімке підвищення вартості й погіршення якості послуг закладів освіти, охорони здоров’я та культури, зменшення фінансування більшості соціальних програм (на тлі популістського збільшення кола соціальних зобов’язань, які задекларувала держава), неефективність системи управління коштами Фонду соціального страхування, Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення тощо. Всеукраїнське закриття закладів охорони здоров’я та шкіл через брак фінансування та неналежне розприділення державних коштів.

    Непрозора система пільг та соціальних виплат і надалі домінує у сфері соціального захисту й соціального забезпечення. А замість реального соціального обслуговування населення утримується громіздка мережа державних і комунальних закладів соціального захисту та соціальних служб. 


    Пенсійне забезпечення


    Гідна й забезпечена старість – це право кожного пенсіонера. Політична партія «Національна платформа» зобов’язується гарантувати це право, адже держава повинна турбуватися про тих, хто протягом всього свого життя робив належний внесок у добробут суспільства, і тих, хто через фізичні чи фізіологічні обмеження не можуть бути повноцінними учасниками соціально-економічних відносин.

    Побудова багаторівневої системи пенсійного забезпечення є важливим елементом, адже кожен громадянин країни, що досяг поважного віку, має отримати реальне матеріальне забезпечення для повноцінного й достойного життя, що виключно солідарна пенсійна система забезпечити не спроможна.

    Пенсійний фонд України базується на солідарній системі, яка забезпечує засобами до існування 11,5 млн українських пенсіонерів. Його бюджет станом на 2020 рік становить 448,4 млрд грн – при тому, що дохідна частина від єдиного соціального внеску, сплачуваного в країні, становить лише дві третини від необхідного – 301,8 млрд грн. Це означає, що коштів на забезпечення пенсій громадянам катастрофічно не вистачає, а компенсується ця фантастична сума в майже 150 млрд грн безпосередньо з державного бюджету, тим самим забираючи кошти, призначені для розвитку економіки, інфраструктури, освіти тощо. Така ситуація складається з року в рік. 

    Пенсійна система України, яка функціонує з 2004 року, не є ефективною, і кожен пенсіонер може підтвердити, що така система не забезпечує належні умови для життя громадян. Солідарна система може бути ефективною й дієвою, якщо співвідношення платників соціальних внесків і пенсіонерів, яким ПФ виплачує пенсії, становить 5/1. Межі стійкості такої системи закінчуються у той момент, коли співвідношення платників і пенсіонерів зменшується. В Україні воно становить 1/1. Принципи обов’язкової державної накопичувальної пенсії та приватних пенсійних фондів у нас практично не працюють.

    Зараз мінімальна пенсія становить 1712,00 грн, а прожитковий мінімум – 2197 грн для працездатних та 1712 грн для тих, хто втратив працездатність. Але ж ми знаємо, як вираховують прожитковий мінімум, коли тільки за комунальні послуги необхідно сплатити близько 1,5 тис. грн для середньостатистичної оселі. 

    Крім того, існує розрив між розміром пенсій деяких чиновників і пенсій інших категорій пенсіонерів. Під час нарахування пенсійного забезпечення слід зважати на вид роботи й за роботу зі шкодою для здоров’я нараховувати додаткові виплати до суми основної пенсії. 

    Кожен громадянин розуміє, що на кошти, які виплачуються пенсіонерам, прожити практично нереально, а солідарна система наповнення Пенсійного фонду у сучасних соціально-економічних умовах не ефективна.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Реальна трирівнева або п’ятирівнева система  справедливого пенсійного забезпечення (3-рівнева: обов'язкова солідарна, обов'язкова державна накопичувальна, система приватних пенсійних фондів; або 5-рівнева: три попередні плюс страховий медичний рівень для надання паліативної медичної допомоги та система корпоративних пенсійних фондів);

    • Система приватних пенсійних фондів з обов’язковими державними гарантіями;

    • Стимулювання створення соціально-орієнтованих магазинів на державному та муніципальному рівнях, які надаватимуть знижки для пенсіонерів;

    • Поетапне запровадження обов'язкового державного медичного страхування пенсіонерів;

    • Якісне підвищення добробуту населення за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

    • Запровадження державних програм допомоги соціально незахищених осіб – як на рівні центральної влади, так і на рівні органів місцевого самоврядування;

    • Прийняття нового Соціального кодексу України на основі концепції соціальної стандартизації, якою користуються в ЄС, із реалістичними показниками сучасних потреб українців;

    • Створення необхідних передумов для формування середнього класу населення як основи й запоруки економічного процвітання;

    • Підвищення ролі неурядових громадських організацій у розвитку всеохоплюючої системи соціальної допомоги;

    • Розрахувати мінімальний прожитковий мінімум за європейськими формулами обрахунку. Обчислення реального споживчого кошика, що буде містити мінімальний набір споживання товарів і послуг для задоволення основних соціальних та культурних потреб громадянина, а не для елементарного фізичного виживання, як є наразі;

    • Державна адресна допомога громадянам з інвалідністю та дітям-сиротам у розмірі не меншому ніж розмір прожиткового мінімуму;

    • Вагоме збільшення розміру виплат українським сім’ям у зв’язку з народженням кожної наступної дитини задля відновлення генофонду й покращення демографічної ситуації;

    • Перехід до прозорої та контрольованої адресної соціальної допомоги; 

    • Усеохоплюючий контроль за наданням житлових субсидій та інших пільг з метою недопущення випадків їхнього отримання громадянами з порівняно високим рівнем фактичних доходів, а також підтасовок у їхньому нарахуванні;

    • Зменшення розміру відрахувань, сплачуваних страхувальниками до Фондів соціального страхування. Надання можливості персональних внесків;

    • Сприяння ефективнішому витрачанню бюджетних коштів на соціальний захист населення та аудит цих коштів, аналізі перегляд соціальних програм для об’єднання тих, що виконують однакові функції;

    • Розроблення нормативно-правових основ благодійності (передбачення податкових пільг при реалізації соціальних проєктів та програм, здійснення яких сьогодні не забезпечено або недостатньо забезпечено державними інституціями);

    • Перехід від переважання дискредитованих натуральних трансфертів (передусім пільг) до грошових трансфертів. Водночас частина пільг може бути трансформована в соціальні послуги; 

    • Забезпечення стабільного фінансування й державної підтримки розвитку соціальних галузей (освіти, науки та культури); 

    • Широка підтримка сім’ї, материнства й дитинства;

    • Оновлення та активізація незалежного профспілкового руху в Україні; 

    • Запровадження різних форм соціальної компенсації в разі підвищення цін і проведення індексації;

    • Реалізація права громадянина на підприємницьку діяльність шляхом запровадження цільового державного кредиту з низьким відсотком на відкриття власної справи (малого бізнесу) та максимальне спрощення дозвільної системи. Реалізація державної програм фінансової грамотності громадян;

    • Реальне щоквартальне підвищення мінімальної зарплати, пенсії та інших соціальних виплат на рівень, не менший за показник річної інфляції;

    • Забезпечення права на захист від бідності й соціального відчуження, тобто надання соціально незахищеним особам ефективного доступу до роботи, житла, професійної підготовки, освіти та культури;

    • Прийняття за пріоритетний напрям завершення пенсійної реформи й остаточний перехід до трирівневої (або п’ятирівневої) системи пенсійного забезпечення, що дозволить забезпечити гідні умови життя для пенсіонерів;

    • Забезпечення права на доступну освіту та медицину;

    • Недопущення скорочення закладів, що надають медичні та освітні послуги;

    • Справедливе нарахування пенсій має стати основним завданням пенсійної реформи;

    • Запровадження муніципальних програм надбавок для пенсіонерів;

    • Гарантовані державні виплати кожному пенсіонерові, що відповідають стажу, кваліфікації та умовам праці;

    • Скасування оподаткування пенсій пенсіонерів, які працюють.

  3. Інфраструктура

    Рівень розвитку інфраструктури відіграє важливу роль у соціально-економічному процвітанні країни, адже розвинена транспортна система є передумовою економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності національної економіки та якості життя населення. Розвинена мережа транспортних комунікацій є потужною базою для участі України в глобальних і регіональних інтеграційних процесах. 

    Геополітичне розташування України – наша конкурентна перевага, яку необхідно використовувати, створюючи належні умови для розвитку інфраструктури й отримуючи від цього цілком реальну фінансову вигоду. Транспортний сектор є визначальним складником прискорення розвитку національної економіки шляхом перетворення України на міжнародний транспортний хаб між Європою та Азією. На цьому шляху нашим завданням є створення сучасної, надійної, безпечної та ефективної інноваційної транспортної системи, що будується на ринкових засадах і відповідає потребам економіки й суспільства, а також геополітичним реаліям.


    Автомобільна інфраструктура


    Україна має досить розгалужену транспортну систему, але наш транспортний потенціал не реалізується належним чином, що призводить до стагнації транспортної системи, економічної інтервенції іноземних компаній, монополізації окремих сегментів національного транспортного ринку та виштовхування держави з міжнародних ланцюгів поставок.

    Загальна протяжність шляхів України як державного, так і місцевого значення сягає близько 416 тис. км, майже 90 % яких не ремонтували понад 30 років у зв’язку з обмеженим фінансуванням. Показники безпеки руху автомобільною мережею нашої країни набагато гірші за європейські дані. Рівень смертності на українських автошляхах у 2-3 рази вищий за середній показник ЄС; щороку жертвами ДТП стають майже 4 500 осіб та понад 32 000 осіб зазнають серйозних травм.

    Основною проблемою є незадовільний стан доріг, спричинений як кліматичними умовами, корупційним фактором, так і недосконалою технологією виробництва дорожнього покриття, пересуванням великовагових автомобілів по дорогах загального значення тощо. А оскільки Україна є транзитною країною, ця проблема стала актуальною не лише для наших перевізників, а й для закордонних.


    Морський і річковий транспорт


    Україна має розгалужену річкову мережу та вихід до Чорного й Азовського морів, водний транспорт є досить перспективним, але занедбаним складником інфраструктури. Морські порти України за якісними, технічними характеристиками, такими як глибина, засоби перевантаження та зберігання, технічний стан причалів й устаткування, рівень автоматизації та комп’ютеризації, залишилися на рівні кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття.

    У фізичному вимірі обсяги перевезень вантажів морським транспортом скоротились за час незалежності (до анексії Криму) майже в 17 разів, а весь річковий флот практично втрачений. Застарілий рухомий склад, причали й пристані, навантажувально-ровантажувальні засоби, недостатнє фінансування та використання річкового флоту не можуть задовольнити реальні потреби в перевезенні вантажів і пасажирів. Перспективність контейнерних перевезень морським транспортом для України має бути пріоритетним напрямом, оскільки наявність морських портів є запорукою економічної співпраці з іншими країнами. До того ж перевезення річковим і морським транспортом, у порівнянні з іншими видами перевезень, коштує в рази дешевше, що сприяє зниженню собівартості продукції.


    Авіаційний транспорт


    Вітчизняним авіакомпаніям важко конкурувати з компаніями інших країн через низький рівень підтримки держави авіаперевізників. Крім цього, існує низка інших проблем серед яких: криза внутрішнього ринку авіаційної техніки, пов’язана з недостатньою кількістю коштів в авіаційних компаніях для оновлення парку повітряних суден; нестабільна кон’юнктура зовнішніх ринків, що впливає також на активність перевезень авіатранспортом пасажирів і вантажів; відсутність в авіаційній галузі власних фінансових ресурсів, потрібних для її розвитку;  нерозвиненість кредитних механізмів і лізингу з фінансування виробництва й постачання авіаційних суден; відсутність державної підтримки розвитку хабової моделі розвитку аеропортів; відсутність стимулів для вітчизняних та іноземних компаній до інвестування в авіаційно-будівельну промисловість; недостатнє й неповне фінансування робіт, передбачених державною цільовою програмою розвитку цивільно-авіаційної техніки України, а також занепад мережі регіональних аеропортів. Тому конче необхідно стимулювати галузь на державному рівні, що може покращити її привабливість і підвищити конкурентоздатність.


    Залізничний транспорт


    Залізничний транспорт України є провідною галуззю в дорожньо-транспортному комплексі країни, забезпечуючи майже 82 % вантажних і 36 % пасажирських перевезень з-поміж усіх видів транспорту. Залізничний транспорт має застарілий основний фонд (парк транспортних засобів, технічне оснащення колій), зношеність якого сягає майже 90 %. Обставиною, що знижує потенціал цього виду транспорту, є невідповідність ширини колій української залізниці та європейської. Це значно сповільнює проходження пасажирських і вантажних поїздів через кордон. На сьогодні, фахівці відзначають такі проблеми: відсутність чіткої підтримки на державному рівні; низький обсяг інвестицій, необхідних для оновлення основних виробничих фондів і забезпечення інноваційного розвитку галузі; перехресне субсидіювання збиткових пасажирських перевезень за рахунок вантажних перевезень. Крім цього, існує недостатня взаємодія механізмів компенсації витрат, пов’язаних із перевезенням пільгових категорій пасажирів, недосконалість організаційної структури й системи управління галуззю, а також низький рівень розвитку приватно-державного партнерства. 


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Стимулювання розвитку хабової моделі розвитку всієї транспортної інфраструктури (транспортно-логістичні центри, порти-хаби, річкові, залізничні, автотранспортні авіа-хаби);

    • Розвиток української транспортної інфраструктури та її інтеграція в європейську транспортну систему – із розвитком мережі контейнерних терміналів, логістичних центрів і «сухих портів»;

    • Державне сприяння розвиткові морського й річкового транспорту України, що знизить собівартість у частині транспортування;

    • Створення авіаційних CARGO-терміналів (вантажних) на базі аеропортів із безпосереднім приляганням автошляхів і залізниці;

    • Розвиток європейської транспортної мережі шляхом інтеграції автомобільного, залізничного, авіаційного й водного (морський та внутрішній водний транспорт) сполучень у єдиний логістичний ланцюг;

    • Задоволення потреб населення в якісних та надійних пасажирських і вантажних перевезеннях;

    • Приведення правил безпеки дорожнього руху до стандартів ООН щодо безпеки дорожнього руху;

    • Безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт на державному та муніципальному рівні; 

    • Модернізація та вдосконалення всіх видів транспорту й дорожнього комплексу країни;

    • Стимулювання використання альтернативних видів енергії на транспорті;

    • Актуалізація державної регуляторної політики в частині сплати акцизних платежів на паливо відповідно до європейського законодавства;

    • Перегляд структури портових та інших зборів із урахуванням рівня фактичних витрат і забезпеченням недискримінаційних умов;

    • Реалізація вимог безпеки судноплавства в Україні потребує істотних покращень;

    • Оновлення цивільного водного флоту, реконструкція та модернізація наявної інфраструктури морських і річкових портів України з метою забезпечення прийому, перевантаження, зберігання й подальшого транспортування всієї номенклатури експортно-імпортних, транзитних і каботажних вантажів з огляду на проголошений курс держави на інтеграцію в систему світових морських перевезень;

    • Збільшення частки вантажів, які перевозяться суднами під українським прапором, що дасть змогу зменшити додаткові транспортні витрати, розширити ринки збуту, підвищити показники міжнародної конкурентоспроможності країни й збільшити валютні надходження.

    • Запровадження сучасних електронних сервісів і гарантування кібернетичної безпеки в інфраструктурі;

    • Реалізація державної політики в галузі транспорту, спрямованої на створення інноваційного, інтегрованого до світової транспортної мережі ефективного транспортного комплексу;

    • Гармонізація авіаційного законодавства України з вимогами ІКАО та законодавством ЄС;

    • Лібералізація економічної діяльності аеропортів транспортних підприємств, що забезпечить вибір операторів перевезень;

    • Запровадження інтелектуальних транспортних систем на всіх видах транспорту;

    • Мінімізація викидів вуглецю в усіх видах транспорту;

    • Розширення інфраструктури аеропортів на новій технічній основі, що дасть змогу забезпечити виконання перспективних проєктів і планів авіаційного комплексу;

    • Поліпшення якості послуг залізничного транспорту відповідно до щораз вищих споживчих вимог і міжнародних стандартів;

    • Сприяння розвиткові й чіткій взаємодії між різними видами транспорту, особливо в транспортних вузлах;

    • Розроблення нормативно-правової бази для підвищення інвестиційної привабливості транспортної галузі як для вітчизняних, так і для закордонних інвесторів;

    • Запровадження ефективної системи управління, що дозволить краще забезпечити діяльність транспортних підприємств;

    • Зниження залежності від імпорту продуктів нафтовиробництва;

    • Прозорий і конкурентний механізм ціноутворення тарифів на перевезення;

    • Створення ефективної системи допуску перевізників та транспортних засобів до надання послуг із перевезення вантажів, включно з питанням справедливих тарифів і фінансового навантаження для суб’єктів малого й середнього бізнесу.

  4. Охорона здоров'я

    Охорона здоров’я – пріоритетний напрям державної діяльності, метою якого є забезпечення для всіх громадян України рівного доступу до якісних медичних послуг і побудова системи так, щоб у її центрі перебував пацієнт. Трансформація системи охорони здоров’я стосується кожного. Суспільство й держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за належний рівень здоров’я та збереження довготривалості життя народу, вони забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в країні. 

    Ми націлюємо наш курс на розвиток страхової медицини, оскільки вона дозволяє надійніше забезпечувати фінансування й надає гарантії для кожного пацієнта. Для працездатних вона здійснюватиметься через обов’язкові соціальні внески, а для пенсіонерів, дітей, важкохворих і людей з інвалідністю – фінансуватиметься державою. Так ми диверсифікуємо всю систему медичного страхування й дамо шанс нашій нації бути здоровою.


    Стан системи охорони здоров’я в Україні


    Україна посідає 79-те місці у світі за рівнем розвитку медицини, а за рейтингом здоров’я – 93-тє. При тому, що в 2019 році на медицину було виділено більше ніж 95 млрд грн з державного бюджету. Узагалі, наша держава витрачає на систему охорони здоров’я близько 7 % ВВП, тоді як країни Євросоюзу – близько 8,7 %. Кожен, хто звертався до медичних закладів, чудово розуміє рівень корупції в цій сфері. Саме тому необхідно розірвати це «порочне коло», де величезні кошти сплачує з наших податків держава, а потім ми самі ще маємо доплачувати. Через корупційну складову на закупівлях (і не тільки) велика частина бюджету галузі розкрадається, унаслідок чого коштів бракує не те що на модернізацію й інновацію, а навіть на найнеобхідніше – медичні засоби першої необхідності.

    Окрім фінансової сторони, не сприяє розв’язанню проблем у сфері охорони здоров’я й відсутність належного моніторингу за станом здоров’я населення, циркуляцією збудників інфекційних хвороб. Наразі система охорони здоров’я в Україні спрямована більше на лікування, ніж на профілактику захворювань і пропаганду здорового способу життя. Як наслідок, із року в рік кількість захворювань і рівень смертності зростають.

    Ключовими проблемами охорони здоров’я населення України є такі: брак сучасних медичних технологій і недостатнє володіння ними, нераціональна організація системи надання медичної допомоги, низький рівень фінансування для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров’я. Крім цього, недосконале законодавство, що впливає на створення умов для поліпшення стану здоров’я населення й підвищення ефективності використання в системі охорони здоров’я людських, матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Разом із цим, більшість населення не може звернутись до приватних лікарень, оскільки рівень доходів змушує економити на власному здоров’ї. 

     

    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Створення Державної стратегії охорони здоров’я;

    • Розвиток системи медичного страхування, що дозволить краще фінансувати медичну галузі забезпечить відповідні гарантії;

    • Проведення обов’язкового аудиту закладів охорони здоров’я й аудиту медичного обладнання;

    • Запровадження та контроль реалізації національних цільових програм боротьби з туберкульозом і ВІЛ/СНІДом, кором, іншими інфекційними хворобами, спрямованих на лікування хворих та профілактику епідемій серед населення;

    • Створення гарантованого пакету державної медичної допомоги;

    • Гнучке поєднання безкоштовної та страхової форм медичного обслуговування. Застрахований громадянин має розуміти весь перелік послуг, які він повинен отримати в разі настання відповідного страхового випадку в чіткі строки й у доступних місцях (амбулаторно або на стаціонарі), а також перелік послуг, що містяться в гарантованому державному пакеті;

    • Зменшення бюрократії в системі охорони здоров’я шляхом залучення сучасних інструментів комп’ютеризації;

    • Поетапне запровадження обов'язкового державного медичного страхування незахищених верств населення, дітей, людей з інвалідністю, пенсіонерів та інших;

    • Поетапна стратегія підвищення рівня медичного обслуговування;

    • Прозорі механізми та чіткий державний контроль за процедурою закупівель лікарських засобів;

    • Культивування в суспільстві здорового способу життя;

    • Зміщення акцентів на профілактику й ранню діагностику захворювань;

    • Підвищення престижності професії медичного працівника шляхом забезпечення гідної винагороди за лікарську працю;

    • Забезпечення громадянам свободи вибору медичних послуг, гарантованої якостій доступності всіх базових видів медичної допомоги;

    • Підтримка виробництва якісних ліків в Україні та обладнання як іноземним, так і вітчизняним виробником, належний контроль ціноутворення;

    • Контроль якості лікарських засобів та медичних виробів;

    • Боротьба з контрафактною продукцією у фармакології;

    • Підвищення самостійності державних та муніципальних лікувальних закладів, зокрема в питаннях закупівлі ліків і медичного обладнання;

    • Державна підтримка функціювання санаторіїв та профілакторіїв із доступом кожного громадянина до їхніх послуг;

    • Забезпечення тривалості життя в Україні не нижче за рівень розвинутих країн Європи.

  5. Економіка

    Зважений економічний протекціонізм – стратегічний вектор розвитку економіки України від команди політичної партії «Національна платформа». Захист національного товаровиробника, стимулювання внутрішнього виробництва та споживання, державна підтримка малого й середнього бізнесу, стимулювання експорту, економічна мобільність громадян і чітка антимонопольна політика – чинники, що мають стати запорукою процвітання держави.

    Залучення продуктивних трудових ресурсів, новітніх технологічних досягнень, інновацій і соціальної консолідації допоможе забезпечити нашій державі прискорене економічне зростання й гідний рівень життя для кожного громадянина.


    Промисловість


    Сучасні показники розвитку промисловості України є невтішними для того, щоб успішно конкурувати на світовому ринку. Фактори, що впливають на падіння промислових потужностей відомі давно: олігархізація, монополізація галузей, придушення реальної конкуренції, фіскальний та силовий тиск на підприємства – це чинники, які посилюють тенденцію щодо деіндустріалізації економіки. Падіння промислового виробництва сягає більше ніж 5 % щороку. В той самий час, розвинені країни давно перейшли до рівня постіндустріального суспільства, наша держава навпаки, робить крок назад – до рівня відсталих країн третього світу. Наразі ж, через низький рівень конкуренції на внутрішньому ринку й зниження світового попиту на сировинні матеріали, сектор стає глибоко дотаційним та «гальмує» економічний розвиток. Промисловість з високотехнологічною складовою,  має бути «локомотивом» економіки України. 


    Малий і середній бізнес


    Основою благополуччя розвинених країн світу є середній клас. Його ядро – самозайняті громадяни та висококваліфіковані фахівці, які створюють робочі місця, додану вартість та акумулюють податкові надходження до держбюджету. Однак малий і середній бізнес в Українi – це об’єкт постійного фінансового тиску з боку фіскальної служби, силових й адміністративних органів. А недостатня економічна свобода громадян призводить до ухилення бізнесу від сплати податків, розвитку корупції та вилучення коштів з економіки країни. 

    Крім того, наявні складнощі в проходженні реєстраційних процедур і непомірний розмір їхньої вартості, високі відсотки за кредитами, ще «радянські» принципи оформленням працівників, блокування рахунків підприємства, рейдерські захоплення, а також виїзд працездатного населення закордон. Усе це –  буденність малого й середнього бізнесу в Україні.


    Податкова політика


    За відсутності системної, цілісної та послідовної державної політики в економічній сфері диспропорції розвитку в економіці призвели до затяжної соціально-економічної кризи. Одним із вагомих чинників такої ситуації є невиважена податкова політика. 

    Величезне податкове навантаження на бізнес разом з корумповано-дескреційним фіскальними нормами  суттєво гальмують розвиток виробництв та сервісів, стримують інноваційно-інвестиційні процеси, що, зі свого боку, зумовлює відток капіталу за кордон, та зниження рівня реальних податкових надходжень. Фіскальна система, за якої малий бізнес сплачує великі податки, а великий застосовує засоби ухилення, спричиняє зниження ділової активності, створення монополій, та тінізацію національної економіки.

    Безконтрольність у наповненні й використанні коштів платників податків, а також найрізноманітніші «схеми» уникнення оподаткування за участі посадових осіб разом із кричущим рівнем корупції у цій галузі – сумні реалії державної політики у царині фіскальної служби.


    Демонополізація економіки


    Суспільство давно вже не довіряє діям державного регулятора – Антимонопольного комітету, який повсякчас виявляє свою неспроможність. Змови між гравцями на ринку щодо спекуляцій цінами на продуктові й промислові товари, що боляче «б’ють по кишені» кожної сім’ї, – це неприпустиме явище для української економіки майбутнього. Монополізація економіки в умовах, коли практично всі галузі поділено між олігархічними кланами, придушення конкуренції та несправедлива фіскальна політика – ракові пухлини, які нам разом необхідно здолати.


    Інвестиції


    На тлі нагальної потреби нашої економіки в іноземних та внутрішніх капіталах сучасна державна нормативно-правова база – це перша й одна з найголовніших перепон на шляху інвестицій. Потенційні інвестори не розуміють, чи існує законодавче забезпечення з питань захисту прав власності, адміністрування податків, виділення земельних ділянок, здійснення підприємницької діяльності в цілому, чому впровадження високих технологій та інновацій має такі низькі темпи й недостатню державну підтримку. Відповідно, вони не знають, як не стати жертвою рейдерського захоплення свого бізнесу за рішеннями нереформованого українського суду і як не втратити роки праці й кошти, залучені до ведення бізнесу. Таким чином, потенційні інвестори йдуть до більш прогнозованих країн із реально дієвим законодавством у царині залучення зовнішніх грошових вкладень. Разом з тим, внутрішні інвестори виводять кошти закордон і ми бачимо реальну прірву між економічним розвитком України та наших найближчих західних сусідів.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Усебічна підтримка національного виробника, підтримка українського експорту й запровадження політики зваженого економічного протекціонізму;

    • Потужне фінансування малого та середнього бізнесу шляхом створення доступних кредитів. Запровадження державних цільових кредитів за низькою ставкою для відкриття власної справи паралельно зі спрощенням дозвільної системи;

    • Створення регіональних економічних кластерів економіки;

    • Заборона приватизації стратегічних підприємств та особливий контроль за стратегічними галузями економіки;

    • Забезпечення державного контролю над природними монополіями. Створення державних корпорацій на основі найкращих практик Європи й світу з управління ефективними державними підприємствами, керівництво ними на принципах відкритості та громадського контролю;

    • Реорганізація монополій у потенційно конкурентних сферах діяльності до їхньої повної ліквідації;

    • Легалізація й регулювання відстоювання бізнесом своїх інтересів з максимальною відкритістю за допомогою прийняття Закону України «Про лобізм»;

    • Створення високого рівня конкуренції на внутрішньому ринку;

    • Забезпечення справедливого розподілу коштів Державного фонду регіонального розвитку з метою якісного стимулювання соціально-економічного розвитку всіх регіонів України та спеціалізованих економічних кластерів;

    • Зменшення податкового навантаження на бізнес, та об’єму перерозподілу публічних фінансів через державу;

    • Зменшення податкового тиску, насамперед на дрібне й середнє підприємництво, та перехід податкової від фіскальних до сервісних функцій;

    • Реформування Державної фіскальної служби та спрощення системи адміністрування податків;

    • Переформотування діяльності Офісу великих платників податків з  перенаправленням  податкових зборів на місцеві бюджети;

    • Перегляд Податкового кодексу й запровадження прогресивної шкали за принципом: “малий бізнес ‒ малі податки, великий бізнес ‒ великі податки”;

    • Запровадження диференційованого податку на прибуток. Зменшення податку з прибутку до 5 % на ту частину прибутку підприємств, яку спрямовують на технологічне оновлення засобів виробництва згідно з передовими технологіями; 

    • Заміна корупційного податку на прибуток інноваційним податком на виведений капітал.

    • Пріоритет національного товаровиробника під час проведення державних закупівель;

    • Розвиток транзитного потенціалу України та спрямування надходжень від нього до державного бюджету й на модернізацію інфраструктури;

    • Розвиток конкурентоспроможності української промислової та інноваційної діяльності: військово-промислового комплексу, космічної галузі, інформаційних технологій (ІТ), авіа-, судно-, верстато- й машинобудування, переробки тощо. Спрямування державної підтримки на високотехнологічні, наукоємні, інноваційні, імпортозамінні та вертикально інтегровані галузі;

    • Розвиток інвестиційно-інноваційної моделі економіки, створення для цього відповідних інституцій. Зокрема, Державного банку розвитку;

    • Прийняття якісного й дієвого Інвестиційного кодексу для залучення іноземного капіталу та капіталу внутрішніх інвесторів – з гарантією, що ці кошти будуть використовуватися для розвитку виробництва та залишатимуться в економіці України;

    • Заохочення заміни зарубіжної продукції на продукцію вітчизняного виробництва;

    • Прийняття сучасного і соціально справедливого Трудового кодексу України. Розроблення тарифікаційної шкали погодинної оплати праці згідно з європейськими стандартами;

    • Сприяння розвиткові спроможних незалежних профспілок;

    • Формування сприятливих умов для вільної та прозорої участі фізичних і юридичних осіб у благодійності та меценатстві.

  6. Аграрна політика

    На сучасному етапі агропромисловий комплекс є однією з найважливіших ланок економіки держави. Але на шляху його розвитку перед країною постала низка невирішених питань, отриманих «у спадок». Ці проблеми стали результатом допущення помилок і відсутності чіткої системи на етапі реформування. Після розпаду Радянського Союзу українські землі сільського призначення почали занепадати. Не кожен житель села, який отримав свій пай, міг доглядати за ним і мав змогу реалізовувати вирощену продукцію. 

    Наша партія керується таким принципом: сільське господарство повинно мати розвинену інфраструктуру, виробляти високоякісну продукцію, а держава зобов’язана стимулювати політику державного протекціонізму, захищаючи державного товаровиробника.


    Проблематика


    Третина громадян України проживає в селі й часто залишається відрізаною від якісних послуг, інфраструктури, належних медичних та освітніх послуг, а головне – від перспектив. Тому вирішення проблем села й суто аграрного аспекту має бути комплексним. Занепад аграрного сектору призвів до багатьох кризових явищ, серед яких: виродження села, трудова міграція, стрімке переселення у великі міста з усіма можливими наслідками, деградація сільської місцевості й багато іншого. Фермерські господарства, що беруть землю селян в оренду, також стикаються з проблемами щодо реалізації продукції, залежності від погодних умов і відсутності чіткої державної стратегії щодо необхідності забезпечення продукцією населення країни. Унаслідок цього ми закуповуємо овочі за кордоном, а на фермерських складах простоює та псується власна вирощена продукція. 


    Інфраструктура сільської місцевості


    Неможливо досягти високих технічних та економічних показників аграрної політики без відповідного рівня розвитку основного виробництва. Належна інфраструктура виробництва є наслідком системного підходу й вирішує питання ефективного функціювання сільськогосподарського виробництва та має сприяти завершенню формування аграрних бірж, оптових ринків, ярмарок, кооперативів тощо. Важливо налагоджувати систему діяльності підприємств переробки, для того щоб на ринок виходила не тільки сировина, а й кінцевий продукт із кількома етапами сировинної переробки, щоб отриманий продукт був дешевшим за іноземні аналоги. Нині розвиток  багатоетапного виробництва в сільськогосподарській інфраструктурі перебуває на низькому рівні формування й реалізації та тягне за собою зниження економічної спроможності українських агропідприємств і кооперативів. Важливо усвідомлювати, що повільні темпи модернізації інфраструктури сільської місцевості – це втрачені мільярди доларів економічної вигоди, оскільки за відсутності вищезгаданих чинників держава недоотримує ці гроші в бюджет. Одне робоче місце в галузі дозволяє забезпечити зайнятістю 6 робочих місць у суміжних галузях. Водночас зростання обсягу сільськогосподарської продукції на 1 % зумовлює зростання всієї економіки країни більше ніж на 2 %.


    Земельна політика


    Базовою проблемою в цій сфері є непідготовленість до запровадження ринку землі, яку вже ухвалила Верховна Рада України. Закон має набути чинності в 2021 році, проте вже зараз існують великі загрози стосовно цієї норми. Ми переконані, що закон у його нинішньому варіанті є дорогою до перетворення України на неофеодальну країну. Важливо розуміти, що наявні в країні малі й середні фермерські господарства не мають ресурсів, щоб викупити в селян орендовану землю. Цей вид зайнятості змушений акумулювати придбання землі, що в умовах світової кризи буде дуже складно. Крім того, вилучення ресурсів з обороту цих господарств призведе до спаду виробництва, незважаючи на щораз більший попит на продовольчі товари. Водночас великі агрохолдинги, що мають ресурси для приватизації землі, а також власники банків, які перефінансовуються за допомогою дешевих зовнішніх кредитів, давно чекають зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, адже готові скупити їх практично за безцінь, оскільки нинішні власники землі – селяни перебувають за межею бідності й будуть готові реалізувати свою землю за мінімальною ціною, а не за ринковою вартістю. Фактично селяни отримають одноразову фінансову вигоду, але в майбутньому не матимуть оборотних активів, що сприятиме маргіналізації регіонів і загальному падінню економічного розвитку села й рівня життя громадян. Також держава встановлює недостатній контроль за експлуатацією земель сільськогосподарського призначення, не здійснюються заходи щодо застосування кримінальної чи адміністративної відповідальності користувача за ерозію ґрунтів унаслідок виснаження, подрібнення земельних масивів сільськогосподарських угідь, утрачено рубежі й елементи меліоративної організації території, що призводить до виснаження значних площ орних земель. Крім того, не варто забувати про пестицидне забруднення, яке зараз не перевіряється та не вимірюється, що породжує зловживання з боку обробників земель.

    Наразі відсутня програма підтримки національного сільськогосподарського виробника, відсутній механізм податкових канікул як елемента державного стимулювання, відсутня державна інфраструктура продовольчих сховищ і не проведена інвентаризація.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Повна інвентаризація державних земельних ресурсів й інших класифікацій землі;

    • Створення Державного земельного банку;

    • Недопущення переходу земель сільськогосподарського призначення олігархічних структурам або транснаціональним корпораціям;

    • Проведення аналізу законодавства в цій сфері для виявлення можливих схем відчуження земель на користь юридичних осіб, яким забороняється продаж і їхнього подальшого знищення;

    • Стимулювання мережі збуту сільськогосподарської продукції за прозорими цінами;

    • Захист сільськогосподарських земель від неефективної та шкідливої для них експлуатації;

    • Перехід від традиційної до моделі сталого розвитку АПК, що об’єднує в собі три основні мети - екологічність, економічну ефективність і соціальну рівність для всіх. При цьому управління природними та людськими ресурсами передбачає їх збереження на довгострокову перспективу;

    • Цивілізовані, взаємовигідні та гармонічні стосунки великих аграрно-промислових компаній та фермерських господарств;

    • Запровадження кримінальної відповідальності за недбале ставлення до землі, ерозію, пестицидне забруднення внаслідок людської діяльності;

    • Посилення відповідальності за незаконне заволодіння ґрунтами й неправомірний видобуток;

    • Формування нових бізнес-моделей співпраці та кооперації аграрно-промислових товаровиробників;

    • Суворий контроль за рівнем орендної плати за користування землею відповідно до нормативної грошової оцінки вартості землі;

    • Чіткий і зрозумілий план розвитку села й сільської місцевості з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов кожного регіону;

    • Запровадження реалізації таких дієвих державних програм, як розвиток аграрних кооперативів, «зелених ринків», сімейних фермерських господарств;

    • Нарощування в аграрному експорті продукції з більшим вмістом доданої вартості, готових харчових продуктів та напівфабрикатів, що сприятиме завантаженню вітчизняних переробних підприємств та збільшенню робочих місць в Україні;

    • Сприяння виробництву сільськогосподарської техніки й надання державою гарантій щодо лізингу фермерським господарствам;

    • Програма розвитку селекційної справи, засобів захисту, виробництва насіннєвого матеріалу, садівництва;

    • Державна підтримка малого та середнього фермерства шляхом цільової програми пільгового кредитування;

    • Забезпечення державної розгалуженої регіональної сільської інфраструктури, розбудова системи зберігання продуктів (овочесховища, зерносховища тощо);

    • Чіткий контроль ефективної та прозорої діяльності державного резерву і його активностей, забезпечення продовольчої безпеки держави;

    • Першочергове забезпечення продовольчих потреб держави лише вітчизняною сільськогосподарською продукцією, окрім продуктів, що не вирощують в Україні;

    • Забезпечення гарантованого державою замовлення на сільськогосподарську продукцію для національних виробників із визначенням сталої ціни;

    • Визначення законом підстав і механізмів невизнання права власності на землю с/г призначення, набутувнаслідок боргових розписок та внесків до статутного фонду;

    • Розробка і реалізація комплексних науково-технічних програм із використанням інноваційних прогнозів;

    • Заборона іноземцям й особам без громадянства набувати право власності на землю;

    • Чіткий контроль за зміною цільового призначення сільськогосподарських земель, за винятком державних та громадських потреб;

    • Упровадження сучасних технологій у сільському господарстві на державному рівні;

    • Прискорення модернізації виробництва і поліпшені якості та сертифікації продукції у відповідності до вимог і стандартів ЄС;

    • Збереження поселенської мережі шляхом надання пільгового кредитування для будівництва, купівлі державної ділянки та устаткування для обробки громадянами;

    • Підтримка зайнятості сільської молоді шляхом надання дешевого кредитування й застосування пільгового оподаткування; 

    • Стимулювання розвитку «зеленого» туризму, що виконуватиме як рекреаційну, так і просвітницьку функцію, забезпечить знайомство з сільською культурою, стилем життя та природою країни.

  7. Освіта і наука

    Для забезпечення інноваційного розвитку України та створення передумов для потужного економічного зростання надзвичайно важливим є рівень освіченості громадян. З огляду на те, що технології змінюються й удосконалюються надзвичайно швидкими темпами, наша система освіти має бути гнучкою, щоб оперативно реагувати на глобальні економічні виклики. Із поширенням глобалізації та інформатизації суспільства рівень освіченості й культури всього населення набуває вирішального значення для економічного та соціального поступу країни. Саме розвиток освіти й науки багато в чому визначає місце нації на сучасній мапі світу, адже світова практика свідчить, що понад 50 % зростання ВВП на душу населення забезпечено підвищенням продуктивності праці завдяки освіченості, кваліфікації та фаховим навичкам громадян. Тому система освіти має бути заснована на інноваційних знаннях для забезпечення гідного рівня життя конкурентоспроможного й динамічного суспільства.  


    Освіта


    Головними проблемами розвитку освіти та науки України є закриття шкіл через недостатнє фінансування цієї галузі з боку держави, слабке матеріально-технічне забезпечення, низький рівень користування інтерактивними технологіями старшої частини педагогічного персоналу (для чого необхідні курси підвищення кваліфікації), нестача висококваліфікованих кадрів,  недосконалість інклюзивної освіти. Школярі не мають повного доступу до шкіл усіх рівнів та до безкоштовного та якісного середнього навчання.

    Низька заробітна плата й соціальна незахищеність учителів негативно відбиваються на якості освіти, не дозволяють підтримувати на належному рівні їхню кваліфікацію та знижує авторитет педагогів і повагу до них суспільстві.

    Розшарування суспільства робить усе менш доступною якісну освіту для все більшої кількості дітей. Бідність переходить у спадщину, і освіта – із нерівним доступом та поділом на елітні й звичайні школи та виші – стає механізмом відтворення соціальної нерівності. До того ж, варто зауважити, кожного року відбувається стрімке закриття шкіл через нестачу учнів, а також через недостатнє фінансування. Випускникам часто бракує професійної орієнтації: вони не розуміють, якою сферою діяльності їм краще займатись. У суспільстві культивується престиж таких спеціальностей, як юристи й економісти, а робочі спеціальності, навчання яким забезпечують професійні технічні училища, зазнають утисків. Через це створюється дисбаланс на ринку праці і молоді фахівці не можуть отримати роботу, а деякі підприємства, які потребують технічних умінь та навичок, відчувають дефіцит кваліфікованих кадрів.

    Треба розуміти, що чим нижчий рівень освіченості по країні, тим вищий рівень маргіналізації суспільства загалом, що тягне за собою складні соціально-економічні наслідки.


    Наука


    Незважаючи на достатньо високий прикладний рівень української науки, наше технологічне відставання від сучасних розвинених держав колосальне. У 80–90-х роках ХХ ст. було упущено розвиток мікроелектроніки, далі ми були переважно сторонніми спостерігачами за розвитком комп'ютерних і мережевих технологій, тепер стоїмо на межі того, що українська наука не братиме участі в розвитку біо- і нанотехнологій. Треба розуміти, що в технологіях існує певна послідовність – важко розробляти щось новітнє, не опанувавши на достатньому рівні попередній щабель. 

    Фінансування наукової галузі за залишковим принципом на рівні 0,30 ВВП та абсолютна безсистемність у її реформуванні призвели до того, що питома вага вчених зменшилась у 4 рази порівняно з 1991 роком, а десятки тисяч науковців залишили рідну країну й роблять свій неоціненний внесок в економічний розвиток інших держав.

    «Відірваність» наукових розробок від реальних потреб економіки та низький попит на результати наукових досліджень, а також низький рівень приватних інвестицій – те, що унеможливлює необхідний розвиток наукової галузі, продиктований викликами сьогодення.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Забезпечення доступу школярів до шкіл усіх рівні та безкоштовного і якісного навчання;

    • Створення інноваційних і наукових парків в Україні;

    • Пріоритет розвитку освіти й науки, що є запорукою формування заможної нації та розвиненої країни;

    • Розвиток системи позашкільних дитячо-юнацьких спортивних шкіл для багатостороннього реалізації кожної української дитини;

    • Забезпечення суспільно-національного розвитку й навчання національних меншин;

    • Підвищення престижності та привабливості роботи педагога;

    • Симбіоз науки, освіти й бізнесу шляхом створення потужних науково-навчальних центрів і стимулювання наукових досліджень на базі університетів;

    • Контроль та прозорість механізмів державного замовлення й орієнтування його на пріоритети реального сектору економіки;

    • Стипендіальна та державна грантова програма підтримки молодих науковців;

    • Лібералізація податкового законодавства щодо спонсорства й меценатства освіти, науки, культури та спорту;

    • Розвиток системи базових наукових лабораторій із найсучаснішим обладнанням, користуватися якими можуть різні державні навчальні заклади;

    • Збільшення видатків на науку – на рівні не нижче за 2 % ВВП;

    • Розвиток наукових парків, залучення інвестицій у сфери сучасних технологій;

    • Дієва державна програма пільгових кредитів на освіту;

    • Стимулювання співпраці між українськими й провідними іноземними науковими установами;

    • Гарантування функціонування сільських шкіл та мораторій на їх закриття;

    • Підтримка й розвиток професійно-технічної освіти для забезпечення української промисловості відповідними фахівцями;

    • Створення фонду для фінансування фундаментальних, прикладних досліджень, інноваційних проєктів і стартапів за наповненням у рамках державно-приватного партнерства;

    • Справжнє університетське та студентське самоврядування.

  8. Правова політика

    Однією з базових ідей партії «Національна платформа» є побудова правової системи європейського зразка, де права і свободи людини й громадянина захищаються незалежно від його соціального статусу, матеріального достатку чи інших умов. Єдиним регулятором відносин усередині суспільства та між державою й суспільством є, і мають бути, виключно норми права, а їхня дія має поширюватись на всіх однаково. Доводиться визнати, що в Україні досі часто авторитет посади переважає над авторитетом права. 

    Необхідно позбутись історичних рудиментів, коли чиновник має привілейовані права й уникає відповідальності за проступки чи злочини. Усі повинні бути рівними перед законом, і прикладом у цьому мають бути насамперед представники влади. 


    Правоохоронна система


    Реформа Національної поліції перебуває на старті й ще не завершена. Правоохоронні органи часто є залежними від політичної кон’юнктури та не завжди виконують роль захисників правопорядку. Справжня реорганізація силових і слідчих органів полягає в побудові громадяноцентричних інституцій, які виховують порядних та професійних фахівців, що стоять на сторожі правопорядку. Доброчесність, порядність і гуманність має стати візитівкою працівників правоохоронної системи. Оскільки Міністерству внутрішніх справ підпорядковані Нацполіція, Нацгвардія, ДСНС, це дає міністрові надважливі повноваження та створює загрози використання цих повноважень із політичною метою.

    Керівництвом правоохоронних органів мають бути не політики, а висококласні, досвідчені фахівці, що не використовують державні органи для політичної боротьби, підняття рейтингів або як власний бізнес. Разом із тим, держава має сприяти взаємоповазі між суспільством і правоохоронними органами та не протиставляти їх одне одному. 


    Антикорупційна політика


    З отриманням Україною незалежності в політичній системі, правоохоронних органів і всього державного апарату постійно виявляються корупційні скандали. Це негативно впливало на життя громадян і позиції України в міжнародних рейтингах сприйняття корупції. Починаючи з 2014 року, в Україні створено декілька спеціалізованих інституцій, які мали подолати це ганебне явище. Але роки їхньої діяльності показали, що ці органи потрапили в залежність від політичної кон’юнктури, а скандали, у яких відзначилися деякі з керівників цих органів, ще більше підірвали довіру до них. Водночас ми бачимо, що такі країни, як США, Франція, Німеччина та Велика Британія, не потребують антикорупційного суду, оскільки в них всі суди є такими. Таким чином, для ефективної боротьби з корупцією необхідні політична воля й реформовані правоохоронні органи, які мають повноваження, але побудовані за новими принципами. Украй важливо забезпечити незалежність правоохоронних органів від будь-якого впливу, щоб вони могли виконувати безпосередньо свої функції без огляду на політичну кон’юнктуру чи партійні настрої в парламенті.


    Правосуддя


    Довіра суспільства до суду є досить низькою. Судді, яких призначають політики, стають залежними від їхньої волі й чинять правосуддя на угоду їм, а не законові. Орган, який призначає та має колосальний впливає на суддів – Вища кваліфікаційна комісія суддів, але і даний орган теж відчуває політичний тиск. Громадська рада доброчесності виступає додатковим фільтром, який часто блокує професійні кадри без необхідної аргументації. Законодавство про судоустрій не дає чітких критеріїв оцінки кваліфікації суддів. Змінити ситуацію дозволить виборність судді в кожній окремій громаді на конкретний період, тоді суддя буде змушений заслуговувати довіру населення справедливим судом. Саме громадське, а не політичне делегування функцій вирішення спорів дозволить відновити довіру до суду. Заразом це дозволить відсіяти тих претендентів на суддівську мантію, які мають скандальну репутацію або помічені в хабарництві.

    Суд не може бути інструментом у руках політиків або еліт. «Телефонне право» має зникнути з судової системи. Окрім високої зарплати, судді повинні мати відмінну репутацію та відповідати перед законом за корупцію чи упередженість. Судді зобов’язані виносити рішення виключно на основі зібраних доказів і норм закону, а не ґрунтуючись на особистому зиску, політичних указівках чи матеріальній вигоді. Виконавчі служби мають орієнтуватися на збільшення кількості виконаних рішень суду, саме це допоможе ствердити віру громадян у невідворотність настання покарання.


    Адвокатура


    Сьогодні адвокати стикаються з низкою проблем, що унеможливлюють надання правозахисних послуг. Сучасні українські реалії позначено такими явищами, як ненадання адвокатам доступу до їхніх клієнтів або створення адвокатові перешкод щодо доступу до матеріалів справи. Крім цього, адвокати регулярно фіксують втручання в конфіденційне спілкування з клієнтом і порушення статусу адвоката в кримінальному провадженні. До того ж може відбуватися тиск на адвокатський бізнес, коли проводяться обшуки й вилучається інформація, яка становить адвокатську таємницю. Незахищений адвокат не може здійснювати надійний захист клієнта.


    Реорганізація виправних закладів


    Умови утримання підозрюваних і засуджених осіб є такими, що ламають психіку й породжують асоціальну поведінку на волі після відбування покарання. Часто на одне ліжко розраховується по декілька осіб. Багато з тих, хто на час слідства перебуває в СІЗО, стикається з тортурами, тиском адміністрації закладу й жорсткою ієрархією в колективі, підтримуваною адміністрацією.  Водночас адаптації, соціалізації та інтеграції в соціум таких осіб фактично не відбувається. Пенітенціарна система має слугувати місцем не тільки покарання за скоєння злочинів, а й перевиховання. Умови тримання підозрюваних у слідчих ізоляторах і засуджених, які відбувають покарання, повинні відповідати європейським стандартам. Кожній особі має бути забезпечено окреме ліжко, простір, нормальні умови, медичне обслуговування та психологічна підтримка. 


    Прокуратура


    Як єдиний орган, що не відноситься до жодної з гілок влади, прокуратура має наглядати за дотриманням прав. У 2016 році, коли відбулась реформа, крім наглядових функцій, прокуратура отримала функцію процесуального керівництва й підтримки публічного обвинувачення в суді. Але реформа не мала якихось значних результатів, зважаючи на явну політичну ангажованість. За останні роки регулярно змінюються генеральні прокурори, які в більшості випадків, були  був політично залежними. Попри те, що зміни торкнулися й системи відбору керівників місцевих відділів прокуратури, поки триває їхня підготовка і свою ефективність вони не продемонстрували. Незалежність органів прокуратури – запорука ефективного нагляду за правовим полем.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Аполітичність правоохоронних органів;

    • Аполітичність прокуратури;

    • Культивування взаємоповаги й співпраці між поліцією та суспільством;

    • Заснування інституту окружних шерифів, які обираються громадою на визначений термін;

    • Кримінальна відповідальність за визнання статусу «злодія в законі»  як основоположний елемент боротьби з організованою злочинністю;

    • У відповіднення судової практики до міжнародних стандартів;

    • Усунення політиків від процесу формування складу судів;

    • Запровадження виборності суддів нижчих рівнів. За таких умов кожна громада має самостійно обирати авторитетну людину, яка буде здійснювати правосуддя у цій громаді. Судді мають бути відкритими й неупередженими;

    • Гарантія незалежності Вищої кваліфікаційної комісії суддів;

    • Європейська система арбітражного та третейського судочинства;

    • Законодавче закріплення визначених критеріїв кваліфікації та доброчесності суддів;

    • Прозоре регулярне проходження поліграфу для суддів;

    • Покрокова програма боротьби з рейдерством та захисту прав власності;

    • Фінансування виконавчих служб відповідно до кількості виконаних рішень;

    • Прозора й відкрита для громадськості діяльність виправних закладів;

    • Викорінення жорсткої ієрархії в колоніях, тюрмах та органах досудового слідства, натомість побудова добропорядних і дружніх стосунків між засудженими;

    • Адаптація засуджених до соціуму після відбування покарання, пільги для роботодавців за прийом на роботу колишніх засуджених;

    • Гарантія адвокатської діяльності;

    • Забезпечення правового паритету адвоката й державного чиновника;

    • Забезпечення конфіденційності та невтручання в матеріали, що становлять адвокатську таємницю;

    • Повний доступ уповноваженого з прав людини до засуджених у колоніях; 

    • Усебічна пропаганда правового й законослухняного стилю життя для ув’язнених;

    • Медичне обслуговування засуджених за європейськими стандартами;

    • Підтримка навчальних заходів щодо надання освіти ув’язненим;

    • Створення єдиної антикорупційної стратегії;

    • Запровадження методу провокації хабарів для держслужбовців за-для ефективного виявлення потенційних хабарників;

    • Урівняння відповідальності як за отримання хабаря, так і за пропозицію;

    • Повноцінна перевірка роботи новостворених антикорупційних органів та їхньої ефективності;

    • Ухвалення Закону Україну «Про лобіювання» як методі боротьби з корупцією;

    • Тісна співпраця з європейськими правоохоронними органами.

  9. Національна безпека і оборона

    Система безпеки й оборони України є головним чинником, який гарантує захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності держави від посягань. Реформи оборонного сектору країни слід спрямувати на підготовку сучасних сил, що матимуть необхідний рівень бойової готовності й здатності до виконання покладених на них завдань, ефективного реагування на наявні та потенційні воєнні загрози та виклики національній безпеці. Відповідно до воєнної доктрини України, нашою стратегічною метою в аспекті безпеки й оборони, є інтеграція до євроатлантичного безпекового простору.

    Наша армія та суспільство встояли під час збройної агресії 2014 рокуй нині дають гідну відсіч агресорові – чи то на передовій, чи то в міжнародному арбітражі. Підвищуючи власну боєздатність і боєспроможність, зміцнюючи безпековий складник усередині країни та створивши світову антиросійську коаліцію, Україна націлена на повернення всіх тимчасово окупованих територій –насамперед дипломатичним шляхом, однак спираючись на міцну, сучасну й умотивовану армію.


    Проблематика


    24 серпня 1991 року, на час проголошення незалежності, Україна володіла однією з найпотужніших армій у Європі й світі, оснащеною ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння й військової техніки. За даними Міністерства оборони України, Збройні сили України налічували практично 1 мільйон військовослужбовців, володіли третім потенціалом ядерної зброї у світі (після США і Росії – 3772 боєголовок), десятками тисяч танків, бойових машин, артилерії та більш як 1500 літаків тактичної і стратегічної авіації. Для забезпечення мирного життя й сталого економічного розвитку країни утримувати такі великі Збройні сили, начебто, було не доцільно.

    Скорочення чисельності армії протягом усього часу незалежності призвело до того, що станом на 2014 рік у нас залишалося лише 164 тис. військовослужбовців із перспективними планами зменшити їхню кількість ледь не до 50 тисяч. Таким чином, військову агресію Росії наші Збройні сили зустріли малочисельними, не готовими до ведення сучасної збройної боротьби, розбалансованими, із низькою ефективністю системи державного управління суб'єктами забезпечення національної безпеки України у воєнній сфері, розваленим ВПК, малоефективними розвідувальними й контррозвідувальними органами, низькою спроможністю органів державної влади у сфері протидії пропаганді та інформаційно-психологічним операціям Російської Федерації. 

     

    Кібернетичний простір та інформаційний вплив


    Сучасні методи ведення війни змінюються під впливом розвитку інформаційних технологій. Поняття «гібридна війна» тісно увійшло в сучасний лексикон. Мережа Інтернет стала простором необмежених можливостей, а також полем масштабних загроз. Інформаційні атаки руйнують українську безпеку не менше, ніж ворожі танки й артилерія. Електронний документообіг знижує бюрократію, при цьому створює нові загрози, які необхідно прогнозувати та запобігати. Майже щодня різні країни стикаються з кібератаками інших держав, і Україна не є винятком. Нам слід володіти сучасними технічними й аналітичними засобами протистояння кібернетичним та інформаційно-психологічним загрозам. 

    Завдячуючи патріотам своєї справи в безпековій сфері та підтримці громадянського суспільства, нам удалося вистояти в смертельній небезпеці й продовжувати боронити рідну землю та розбудовувати сильну європейську Україну.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Ухвалення військової доктрини, яка враховуватиме сучасні кібернетичні, інформаційно-психологічні, військові та цивільні загрози й прогнозуватиме варіанти протидії будь-якому сценарію ворожих атак із боку Російської Федерації та ймовірних інших агресорів;

    • Розбудова міцних сучасних Збройних сил України, які будуть гарантією незалежності й суверенітету нашої держави. Сприяння розвиткові ефективного сектору безпеки й оборони, що забезпечить його спроможність дати відсіч збройній агресії та будь-якій дестабілізації на території України;

    • Консолідація дипломатичних, економічних і воєнних сил та засобів для прискорення локалізації та нейтралізації в найкоротший строк воєнно-політичної кризи в східних регіонах України, спричиненої збройною агресією Росії;

    • Гарантії соціального захисту для військовослужбовців;

    • Забезпечення житлом військових, які були задіяну АТО та ООС; 

    • Чітка й принципова позиція на перемовинах щодо територіальної цілісності України. Сприяння посиленню міжнародного тиску на Російську Федерацію. Слід домогтися офіційного визнання Росії агресором і стороною воєнного конфлікту на Сході України;

    • Вимога від підписантів Будапештського меморандуму (Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Франції, Китайської Народної Республіки) рішучих дій, направлених на реалізацію взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення територіальної цілісності України;

    • Реалізація уніфікації стандартів українського війська відповідно до вимог країн-членів НАТО. Реформування системи управління військами, підготовки військовослужбовців, офіцерського й командного складу, кризового планування, структури бюджетування та регулярні спільні навчання для взаємовигідного обміну досвідом і досягнення сумісності зі збройними силами держав-членів західно-атлантичного альянсу;

    • Активна участь України в реалізації спільної політики безпеки й оборони Європейського Союзу;

    • Законодавче закріплення за корупційними злочинами у сфері воєнної промисловості статусу обтяжуючих обставин і криміналізація відповідних правопорушень;

    • Переоснащення української армії новітніми зразками озброєння й військової техніки. Державна підтримка та протекціонізм прямих закупівель у вітчизняних підприємств оборонно-промислового комплексу в рамках державного оборонного замовлення з чіткою системою контролю за ціноутворенням і розподілом коштів;

    • Забезпечення престижності служби у сфері національної безпеки й оборони: гарантування належного грошового забезпечення, соціального захисту, створення гідних житлових умов тощо; 

    • Відновлення й забезпечення державного замовлення на підготовку робітничих, технічних та інженерних кадрів для задоволення потреб оборонно-промислового комплексу, створення умов для продуктивного розвитку науково-дослідних, технологічних і проєктних установ, конструкторських бюро й виробничих підприємств оборонної промисловості, що стануть запорукою військової моці країни;

    • Створення необхідних умов для виробництва в Україні озброєння та військової техніки за стандартами НАТО для конкуренції на світових ринках;

    • Забезпечення взаємодії науки й виробництва у створенні інновацій в оборонно-промисловому комплексі;

    • Прийняття стандартів бюджетного планування за зразком країн-членів НАТО, удосконалення механізмів формування й контролю за видатками, оптимізації бюджетних витрат і раціонального розподілу;

    • Фінансування не менше від 5 % ВВП потреб сектору безпеки й оборони, що має стати запорукою державного суверенітету та територіальної цілісності;

    • Розбудова сучасної системи протиповітряної оборони України, яка в майбутньому має стати частиною структури європейської оборонної системи;

    • Забезпечення невпинної готовності органів управління до виконання завдань, їхніх регулярних навчань і тренувань, а також децентралізованого стилю управління –через функціювання військових частин і з’єднань за принципом автономних баз із необхідною інфраструктурою, придатною для підготовки й навчань військових і членів сімей військовослужбовців;

    • Модернізація системи воєнної розвідки на стратегічному й оперативно-тактичному рівнях із метою упередження загроз, а також для захисту національних інтересів за кордоном;

    • Розбудова й відновлення військової інфраструктури – місць дислокації військових частин і з’єднань та інших складників сил оборони;

    • Модернізація військової системи охорони здоров'я для концентрації зусиль на заходах із медичного забезпечення військ (сил) у можливих конфліктах із максимальною її інтеграцією із цивільною системою охорони здоров'я;

    • Перехід на сильну контрактну армію з підтримкою мобілізаційного резерву у випадках загострення військової ситуації;

    • Розбудова та посилення спроможності територіальної оборони, забезпечення її ефективного функціювання. Створення розгалуженої мережі органів територіальної оборони з регулярними навчаннями.

  10. Зовнішня політика

    Головним пріоритетом нашої держави на зовнішньополітичній арені мають бути дотримання національних інтересів України. Ми повинні вибудовувати прагматичну систему відносин з іншими країнами світу, що базуються на взаємовигідних економічних, соціальних і політичних засадах. Наша країна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем, що надає нам унікальної можливості стати міжнародним хабом із розповсюдження надсучасних технологій, IT, логістичних і транзитних послуг, обміну передовими ідеями, створення центрів R&D (Research and Development) та виробничих економічних кластерів. 

    Звісно, вигідне геополітичне становище не забезпечує апріорі процвітання для держави. Потрібно зосереджувати роботу наших дипломатів на захисті інтересів України з урахуванням актуальної міжнародної ситуації. У світі поважають силу та економічно розвинені країни, що разом з ефективною економікою має стати запорукою збереження суб’єктності України. Зовнішня політика при цьому є інструментом досягнення регіонального лідерства нашої держави в Східній Європі та на пострадянському просторі. 


    Економічний складник зовнішньої політики


    Українська економіка як частина світової економіки, безперечно, залежить від геополітичного положення держави. У цьому ракурсі важливо, що ми обрали шлях до інтеграції з Європейським Союзом. Проте не варто забувати, що Україна є незалежною державою та слід відстоювати власні національні інтереси. Об’єднання з іншими геополітичними структурами повинно бути партнерським, спрямованим на досягнення прагматичних цілей для всіх сторін. Україна має значні боргові зобов’язання перед міжнародними кредиторами, відповідно на дипломатичних переговорах необхідно чітко окреслювати власні інтереси й не погоджуватися віддавати все, що є, заради чергового траншу валютного кредиту. Відсутність інвестиційного законодавства в нашій державі призводить до хаотичності дій влади на шляху залучення, утримання та розвитку іноземних капіталів. Спільні міжнародні проекти на умовах нового Інвестиційного кодексу дозволить будувати прагматичні взаємовідносини.


    Проблематика


    Зі здобуттям незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без’ядерної держави, спираючись на гарантії поваги до суверенітету й територіальної цілісності нашої держави від провідних розвинених країн світу. Багатовекторна зовнішня політика та міжнародна підтримка певний час дозволяли уникати загострення відносин з іншими країнами. Однак сьогодення вказує на явні промахи такої недалекоглядної зовнішньої політики, сфери оборони й безпеки України. 

    Сучасні реалії потребують формування нової зовнішньополітичної та безпекової політики, починаючи з самих основ. Побудована за роки незалежності система міжнародних договорів і забезпечення національної безпеки України є слабкою та неефективною. Не підготовленими до реагування на нові виклики й загрози виявились як дипломатичні кола, так і законодавча база їхньої діяльності. 


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Пріоритет національних політичних та економічних інтересів України має бути визначальним курсом у втіленні зовнішньої політики;

    • Відновлення територіальної цілісності України шляхом потужного міжнародного тиску на Росію з боку консолідованого проукраїнського світового співтовариства, з опорою на сильну, сучасну й боєздатну армію;

    • Стратегічне партнерство та інтеграція України до Європейського Союзу. Цивілізаційним вибором нашого народу є долучення до об’єднаної Європи, найвагомішим кроком у цьому напрямку стала Угода про Асоціацію з ЄС, а наступним, унаслідок масштабних перетворень у країні, має бути відповідність Копенгагенським критеріям;

    • Вироблення прагматичної економічної політики у взаємовідносинах із нашими стратегічними партнерами – Сполученими Штатами Америки та Європою;

    • Європейська інтеграція є невіддільною від євроатлантичної. Реформування державної системи країни на шляху набуття Україною членства в НАТО, з обговоренням чітких гарантій, конкретних заходів і термінів можливого вступу (надання Плану дій щодо членства в НАТО), що є пріоритетом зовнішньої політики, а також фактором зміцнення міжнародної безпеки в регіоні;

    • Становлення України як потужного регіонального лідера в Центрально-Східній Європі та на пострадянському просторі, чому сприятиме посилення ролі міжнародних організацій, у яких Україна повинна відігравати активну роль. Діяльність Організації за демократію та економічний розвиток, а також Організації Чорноморського економічного співробітництва  (ГУАМ, ОЧЕС), країн Східного партнерства буде підсилена дієвими безпековими, економічними й гуманітарними проєктами, ініціатором яких має бути Україна;

    • Підтримка участі України у вирішенні глобальних проблем у рамках діяльності міжнародних організацій. Насамперед – висвітлення державної зовнішньої політики в Організації Об’єднаних Націй;

    • Ухвалення дієвого та зрозумілого Інвестиційного Кодексу України й залучення іноземних інвестицій в економіку країни;

    • Інтеграція України до міжнародного інформаційного простору та посилення іноземного мовлення;

    • Сприяння розвиткові торговельно-економічної співпраці України з новими економічними лідерами Південної Америки, а також із країнами Південної та Східної Азії на основі взаємовигідного співробітництва й із залученням усього економічного потенціалу країни;

    • Залучення до модернізації та обслуговування української ГТС як внутрішніх інвесторів, так і зовнішніх на правилах Інвестиційного кодексу;

    • Ефективне донесення державної позиції за кордоном разом із формуванням позитивного іміджу України, боротьба з проявами ворожої пропаганди;

    • Дипломатичні представництва України мають бути не тільки політичними, а й культурними центрами життя українців за кордоном;

    • Залучення через національні закордонні центри численної української діаспори до лобіювання українських інтересів в інших країнах світу;

    • Реалізація державної стратегії співпраці з українцями закордоном має посилити інструменти зовнішньої політики України, залучити творчі й інтелектуальні сили світового українства до державотворчих процесів в Україні, сформувати передумови для трансформації України на дієвого суб’єкта міжнародної політики;

    • Чітке встановлення меж державного кордону України – делімітація (установлення договором) і демаркація (позначення на місцевості прикордонними знаками), зокрема морських для позначення виключної економічної зони,  проголошених 24 серпня 1991 року.

  11. Регіональна політика і ЖКГ

    Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) – чи не найважливіша галузь економіки та суспільної сфери будь-якої держави, що має істотний вплив на розвиток економічних відносин і соціальне самопочуття населення. Найпершим соціальним завданням ЖКГ є здійснення безперебійного забезпечення населення комунальними послугами, підтримка належного технологічного рівня комунікацій, необхідних для життя й діяльності як суспільства загалом, так і кожного громадянина зокрема. Особливість житлово-комунального господарства, як сфери, полягає у тому, що її об’єкти потребують цілодобового надійного обслуговування, а самі об’єкти розміщаються на великий відстанях, що вимагає постійної готовності до оперативного або аварійного виконання робіт величезних обсягів і трудомісткості, для яких широко застосовуються машини, механізми та мала механізація різноманітного призначення. 


    Проблематика


    Неефективність та точковість реформування сфери ЖКГ попередньою владою призвела до цілої низки проблем, які ми наразі маємо. Це і критичний стан основних фондів підприємств ЖКГ, незадовільний стан загальних мереж (комунальна інфраструктура зношена більш ніж на 60 %), відсутність або неактуальний стан технічної документації на будинки й землевпорядної документації на прибудинкові території, фінансові проблеми з необґрунтованістю тарифів (недосконала тарифна політика спричинила кризу, пов’язану насамперед із неплатежами – близько 64 млрд. грн). Крім цього, мешканці постійно скаржаться на низьку якість обслуговування, нестачу контролю й вимірювального обладнання, неузгодженість норм законодавства щодо регулювання взаємовідносин споживачів і виробників житлово-комунальних послуг. З боку комунальних служб спостерігається неефективне управління, великі втрати води й теплової енергії, відсутність контролю якості надаваних послуг, непрозорий механізм здійснення розподілу комунальних послуг у багатоквартирних будинках, незабезпечення повного індивідуального обліку, відсутність технічної можливості індивідуального обліку в системах централізованого опалення й неможливість відключення від цієї послуги. Разом з тим, відсутність конкуренції та монополізація ринку житлово-комунальних послуг, незадоволення населення субсидіарною системою нарахування компенсацій, невідповідність наявних інфраструктурних потужностей щораз вищим вимогам і потребам, незавершеність приватизації житлового фонду в частині асоціювання власників житла в об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Все це – багаторічна реальність, з якою ніхто не хоче боротись.


    Цілодобове забезпечення послугами


    У зв’язку з важливістю стабільного функціювання ЖКГ та його впливом на соціальну сферу України галузь потребує кардинального реформування, що першочергово передбачає формування нової моделі, яка би поєднувала найкращі надбання зарубіжних моделей управління житлово-комунальною сферою. 

    Здійснювати реформу житлово-комунального господарства необхідно на всіх рівнях: державних органів виконавчої влади; місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування; житлово-комунальних підприємств різних форм власності; споживачів послуг – із відповідним законодавчим, економічним й організаційним забезпеченням.


    Енергоефективність


    На державному рівні необхідно звернути особливу увагу на впровадження програм з енергозбереження, енергоефективності та енергомодернізації будинків– із відповідною системою нагляду й контролю за їхнім упровадженням. Успадкована технологічна база ЖКГ морально застаріла й неефективна. Споживачам доводиться переплачувати за невикористані послуги, оскільки частина енергії експлуатується на шляху подачі послуг від постачальника до кінцевого споживача. Потрібно озброюватись сучасними технологіями, які націлені на енергоефективність та екологічність.


    Стан житлово-комунального господарства в країні


    Житловий фонд України на понад 80 % є застарілим, із перевищеним строком експлуатації, адже дві третини житла побудовано до 70-х років минулого століття, а нині констатуємо неналежне проведення планових і майже відсутність капітальних ремонтів у будинках. Попередня влада неохоче приділяла увагу цій проблемі, оскільки її системне вирішення означає великих фінансових втрат, а покращення часто будуть невидимими (більшість мереж проходить під землею), що внеможливить відповідний піар. Саме тому важливо, щоб цим займались фахівці, які орієнтуються не на підвищення рейтингів, а націлений на результат.


    Олігархічний вплив


    Олігархи, які привласнили об’єкти критичної інфраструктури, створюють штучні монополії, чим тримають у заручниках усю країну. Формування цінової політики й контроль якості послуг здійснюється самими цими власниками, оскільки часто немає жодної альтернативи.  

    Усе це підвищує соціальне напруження в суспільстві, зокрема в ситуаціях, коли жителі змушені платити за послуги, які не надаються або надаються з низькою якістю, а процедури притягнення винних до відповідальності або зниження тарифів згідно з чинним законодавством розтягуються на місяці чи роки, що сіє зневіру й обурення.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Прийняття цілісної житлової політики на рівні держави;

    • Ухвалення стратегії розвитку міст спільно з відповідною стратегією економічних кластерів;

    • Погодження Генеральних планів розвитку міст із вимогами сучасності й потребами соціально-економічного розвитку;

    • Упровадження програм з енергозбереження, енергоефективності та енергомодернізації будинків, створення стимулів та умов для переходу економіки на раціональне використання й економне витрачання енергоресурсів із відповідною системою нагляду та контролю;

    • Вироблення комплексної державної програми щодо оновлення зношених мереж житлово-комунального господарства шляхом залучення іноземних інвестицій, через механізми державно-приватного партнерства та створення відповідної законодавчої бази;

    • Усебічна державна підтримка форм колективного управління власністю, економічне й організаційне сприяння держави створенню ОСББ;

    • Забезпечення першого капітального ремонту багатоквартирного будинку за рахунок попереднього балансоутримувача або за фінансування з муніципального чи державного бюджету;

    • Програма встановлення індивідуальних лічильників за рахунок надавача послуг, що обмежить можливості «приписання втрат мережі» на кінцевого споживача;

    • Забезпечення більшості багатоквартирних будинків індивідуальним тепловим пунктом;

    • Запровадження комплексної системи реконструкції мікрорайонів із застарілим житловим фондом шляхом залученням інвесторів-забудовників на конкурсних засадах (головною умовою мають бути тотальний державний контроль або гарантії на виконання сторонами договірних угод);

    • Контроль за розробкою генеральних планів забудов, орієнтовану на інтереси жителів. Боротьба зі стихійними забудовами;

    • Синхронізація законодавчої бази галузі з законодавством Європейського Союзу;

    • Технічне переоснащення житлово-комунального господарства, наближення до вимог ЄС показників використання енергетичних і матеріальних ресурсів на виробництво житлово-комунальних послуг;

    • Якісне державне регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг;

    • Створення дієвого ринку управління житлом; 

    • Сприяння функціонування житлової сфери України як цілісної системи, що забезпечує формування якісного та безпечного простору життєзабезпечення соціуму.

  12. Розвиток культури

    Основоположним завданням державної політики у сфері культури й мистецтва є максимально широке залучення громадян до культурного та творчого життя та збереження культурної спадщини та традицій. Політика держави в цьому напрямі полягає в гуманізації відносин між людьми, розвитку в громадян, насамперед молодого покоління, здатності до співчуття й розуміння іншої людини. Саме на основі гуманності, доброти, взаєморозуміння та інших чеснот постає справжнє міцне єднання народу.

    Ще одним ключовим завданням є забезпечення свободи мистецтва від втручання чиновників і політиків. Різні напрями мистецтва повинні мати можливість безперешкодно розвиватись, а кожен громадянин – право вільно обирати, що цікавить саме його в багатогранності культурного та творчого життя країни. 


    Проблематика


    У деяких політичних колах України побутує думка, що музеї, концертні зали, виставки, театри й бібліотеки є периферією соціального життя та не потребують підтримки. Сучасний світ демонструє протилежне. Творча діяльність становить цінний ресурс розвитку. Світовий досвід показує нам, що культура й мистецтво безпосередньо впливають на рівень людського капіталу. До того ж, культурна та творча активність підвищують привабливість міста чи області, змінюють його стиль на краще, чим сприяють надходженню інвестицій, зміні структури економіки, зростанню підприємницької активності.

    Для реалізації таких функцій культури й мистецтва необхідно забезпечити належні умови. Варто забезпечити територіальний і ціновий доступ до культурного життя для кожного громадянина. Відповідно культурний, духовний і творчий розвиток особистості має бути в пріоритеті державної політики.

    Зважаючи на історичне минуле, жахи першої та другої світових воєн для жителів України, а також на різне сприйняття окремих історичних фактів у різних регіонах нашої держави, політику пам’яті слід направити на всебічне примирення в поглядах на гострі сторінки історії при об’єктивній оцінці подій минулого.  

    Важливим складником гуманітарної політики є створення умов для духовної самореалізації кожного громадянина. Передумовами особистої самореалізації є становлення розвиненої освіти, науки, примноження та збереження культурної спадщини. 

    Культурне розмаїття – значуща особливість України, яка посилює конкурентні й комунікаційні можливості українського суспільства у світовому інформаційному та культурному просторі. 

    До дослідження й захисту української історії повинні залучатися громадські організації, активісти, експертні середовища. Це не мусить бути суто державною справою, оскільки напрям пов’язаний зі збереженням власної ідентичності та має виняткове стратегічне значення. В Україні повинні постати й зміцніти нові, сучасні культурні традиції, які остаточно об’єднають українську націю, цементуючи її ідентичність. Оскільки наша партія виступає за ідею громадянського патріотизму, кожен, хто проживає на території України має почувати себе комфортно незалежно від етнічного походження чи культурного середовища.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Залучення митців, художників та інших діячів культури до формування культурної політики;

    • Популяризація традиційних духовних цінностей людини як передумови життєвого успіху; використання інтелектуальних і культурних надбань попередніх поколінь у суспільному поступі України в майбутнє;

    • Популяризація інституту меценатства для підтримки суспільно значущих проєктів у галузях освіти, науки, екології, медицини, культури та спорту;

    • Забезпечення регулярного безкоштовного відвідування культурних заходів для школярів і студентів;

    • Розроблення стратегії створення культурних, історичних і творчих інструментів для реінтеграції тимчасово окупованих територій Донецької, Луганської областей та АР Крим із формуванням належного, адаптивного семантичного поля;

    • Поширення національних культурних цінностей у культурному просторі, репрезентація високих культурно-мистецьких явищ України на світовому рівні;

    • Збільшення заробітної плати працівників інституцій культурного, мистецького й духовного спрямування;

    • Створення стратегії культурного єднання країни;

    • Створення нормативів територіального доступу до культурного та творчого простору для кожного громадянина;

    • Підтримка етнічного різноманіття;

    • Можливість культурного самовираження для національних меншин;

    • Законодавче закріплення трудових прав для осіб творчих професій, їхнього захисту від неправомірного звільнення;

    • Збільшення фінансування культурних проєктів;

    • Підтримка державного кіновиробника;

    • Спрощення процедури надання ліцензії на показ фільмів від Міністерства культури, молоді та спорту;

    • Організація та проведення фестивалів міжнародного масштабу орієнтованих на популяризацію української культури;

    • Створення концепції меморіальної пам’яті, яка єднає суспільство та згладжує історичні конфлікти між регіонами України;

    • Підтримка українських авторів книг та книгодрукування;

    • Податкові пільги на просвітницьке книговидання й знижки на орендну плату для книжкових магазинів;

    • Проведення книжкових фестивалів і ярмарків усесвітнього масштабу на території України;

    • Залучення сучасних технологій для оцифрування музейних фондів та презентування цих фондів на світовій арені;

    • Створення та розвиток туризму через використання брендингу територій;

    • Зміцнення національної ідентичності шляхом розвитку державної української мови, кіно, української книги, театру, образотворчого й народного мистецтва, музики, пісні, національно-культурних індустрій;

    • Сприяння залученню туристів , як державної стратегії та створення державного бренду; 

    • Сприяння виробленню та реалізації державної інформаційної політики, зорієнтованої на дієвий захист національного інформаційного простору.

  13. Молодіжна політика

    Молодь – головний потенціал кожної країни, адже це найбільш енергійна й продуктивна частина суспільства. В Україні молоддю вважаються особи віком від 14 до 35 років, це близько 30 % населення країни. Молодь конче відчуває потребу в розширенні спектру життєвих перспектив, можливостей для отримання якісної освіти, працевлаштування, розвитку власного творчого потенціалу та забезпечення житлом. Усі ці пункти мають вагомий вплив на створення міцних передумов для прискореного розвитку країни, коли кожна молода людина впевнена у власному сьогоденній з упевненістю дивиться у майбутнє. 

    Гідні умови життя для молоді – є запорукою розвитку нашого суспільства. Державі слід формувати в української молоді високий рівень патріотизму, культивувати повагу до культури та традицій рідного народу, розвивати почуття громадської відповідальності, значущості й залученості до суспільних процесів, тим самим виховуючи гідного громадянина у взаємоповазі один до одного, сильної та квітучої України.


    Проблематика


    Молодь вагається у створенні сім’ї через невпевненість у майбутньому та розмитих перспективах матеріального та соціального розвитку. Більшість молодих людей опиняється перед складним життєвим вибором, до якого вона не підготовлена ні психологічно, ні організаційно, ні фінансово. Вибір життєвого вектору став визначатися не здібностями й інтересами особи, а конкретними обставинами. Проблеми, які накопичились протягом багатьох років: низький рівень життя, матеріальна незабезпеченість, безробіття, неможливість поліпшення житлово-побутових умов (зокрема, придбання власного житла), низька народжуваність (нижче рівня відтворення поколінь), шлюбно-сімейні проблеми, неналежний стан здоров’я та зростання рівня соціальних відхилень  (маргіналізація). Втрата ідеалів, соціальних перспектив, життєвого оптимізму тощо, – спричиняють скорочення відсоткового співвідношення молоді щодо всього населення. 

    Водночас існує велика прірва між можливостями молоді у великих містах і селах. Якщо житель столиці не завжди може знайти гідно оплачувану роботу за спеціальністю, то про жителів маленьких сіл годі й говорити. Такі умови сприяють трудовій міграції молоді закордон, що покращує економічні показники інших країн, при цьому значна частина мігрантів в Україну не повертається. Молодь, яка переїжджає у великі міста для навчання й роботи, змушена винаймати дороге житло, не маючи перспектив купити власну квартиру через високі кредитні ставки. 

    Крім того, коли перед випускниками шкіл постає питання вибору професії, не кожен чітко розуміє, що представляє та чи та спеціальність. Відсутність чіткої професійної орієнтації молоді зумовлює перенасичення ринку праці популярними професіями, які не можуть знайти роботу або змушені здобувати іншу освіту. Відсутність державного планування робочих запитів формує дисбаланс на ринку праці.

    Вирішення усіх цих проблем потребує вироблення та  втілення нової соціальної доктрини державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення системи професійної підготовки молоді з урахуванням сучасних тенденцій соціально-економічного буття, потреб ринку праці, на подолання відчуження молоді від політичних і суспільних процесів, а також на забезпечення сталого матеріального становища й упевненості в майбутньому кожного молодого громадянина країни.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Забезпечення доступності вищої та середньої освіти як у селах, так і у містах;

    • Боротьба зі скороченням шкіл та навчальних закладів;

    • Створення державної програми виховання української молоді в дусі громадянського патріотизму, культивування поваги до культури й традицій рідного народу;

    • Забезпечення участі молоді в процесі провадження політики шляхом проведення громадських слухань, створення громадських рад, взаємодії з молодіжними громадськими організаціями;

    • Надання пільг для роботодавців, які забезпечують перше робоче місце випускникам українських закладів професійно-технічної та вищої освіти;

    • Професійна орієнтація молоді, починаючи зі шкільного віку; 

    • Пільгове кредитування молодіжного підприємництва;

    • Реалістична державна програма щодо придбання власного житла молодими сім’ями –із кредитуванням на рівні до 3 % річних без застави й першого внеску, на строк до 30 років;

    • Надання довгострокових пільгових кредитів на будівництво власного житла молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам шляхом запровадження програми державно-молодіжного партнерства;

    • Відновлення й розвиток системи молодіжних житлових комплексів і молодіжних житлово-будівельних кооперативів;

    • Підтримка молодих сімей при народженні першої, другої та наступних дітей шляхом підвищення виплат від держави;

    • Запровадження механізму соціальної адаптації дітей, що залишилися без батьків, через мережу будинків сімейного типу;

    • Залучення молодих людей до діяльності трудових об’єднань, молодіжних бірж праці й інших форм зайнятості молоді;

    • Запровадження професійної та правової освіти й професійного орієнтування молоді для допомоги їй у плануванні й розвитку ефективної кар’єри на ринку праці;

    • Забезпечення активного дозвілля й оздоровлення дітей та юнацтва;

    • Розвиток і відновлення мережі молодіжних структур, спортивних секцій, гуртків, літніх таборів для дітей та юнацтва на державному та муніципальному рівнях; 

    • Сприяння інтеграції молоді в суспільне життя, заохочення за активну громадську позицію та ініціативність;

    • Залучення молоді до отримання знань, навичок і професійних умінь поза освітньою системою, зокрема в системі волонтерства, та визнання цінності такого досвіду. Надання можливості отримання відпустки для волонтерської діяльності або здобуття неформальної освіти.

    • Створення соціальних служб для молоді, куди кожен може звернутися за допомогою;

    • Пропаганда серед молоді здорового способу життя із залученням до цього процесу моральних і спортивних авторитетів, а також ЗМІ, як державної стратегії;

    • Підтримка діяльності дитячих оздоровчих й освітніх установ, упровадження інноваційних технологій і методик формування здорового способу життя, повноцінного відпочинку, дозвілля, творчого розвитку;

    • Реалізація програми розвитку навичок та вмінь самостійного життя для груп молоді, що мають труднощі в інтеграції, і тих, хто потрапив у скрутну життєву ситуацію;

    • Створення переліку податкових пільг, що надаються сім’ям із дітьми, згідно з державною програмою;

    • Створення інформаційних, освітніх програм формування позитивного ставлення до створення сім’ї й батьківських обов’язків на всіх етапах формування особистості.

  14. Місцеве самоврядування

    Муніципальна політика – це система завдань і механізмів, направлена на вирішення питань місцевого значення. Муніципальне управління має за мету забезпечення потреб населення в різних послугах, створення умов для високого рівня якості життя населення. Сутність муніципальної політики розкривається й реалізується у взаємодії органів місцевого самоврядування з населенням. Муніципальна політика завжди слугує конкретним завданням: соціально-економічним, політичним, духовним та ін. Україна може стати сильною, незалежною, європейською державою, тільки розвинувши муніципальну владу, що відповідає потребам населення певної адміністративно-територіальної одиниці й уміє швидко вирішувати завдання місцевого значення. 


    Місцеве самоврядування


    Радянський спадок лишив Україні централізоване управління від столиці до кожного села, що стримувало розвиток індивідуальних особливостей регіонів та породжувало економічну, соціальну й культурну залежність кожного регіону від центру. Громада є носієм традиційних цінностей українського суспільства – готовності до співпраці, солідарності, взаємодопомоги й організації самоврядування. Це цінності, які формують сучасне бачення розвитку України.

    Саме місцеве самоврядування мало би бути найближчою до громадянина інституцією, здатною оперативно, повноцінно, якісно та доступно задовольняти переважну більшість потреб жителів громад. Проте наразі місцеве самоврядування здебільшого здатне обслуговувати лише своє існування, що закономірно викликає недовіру громадян до нього.

    Реформа децентралізації, розпочата в Україні, є незавершеною й неповною і веде до зменшення, а часто, зниження соціальних сервісів. 

    Громади повинні отримати дієві інструменти впливу на ключові питання місцевого значення, контролю за ефективністю використання місцевих бюджетів. Обізнаність громадян зі справами громади, своїми правами й можливостями в громаді є одним із завдань політики децентралізації. 

    Кожна територіальна громада, зважаючи на свої регіональні особливості, має будувати свою, індивідуальну модель розвитку місцевості.  

    В основі формування об’єднаних громад має лежати добра воля людей та їхня готовність творити власне життєве середовище. Держава зобов’язана наблизити всі можливі й перспективні сервіси до громад незалежно від їхнього розміру або віддаленості від урбаністичних центрів.

    Ми вважаємо, що майбутнє України – за спроможними й потужними громадами, які мають усі можливості стати істинними господарями землі та ресурсів, традиційних і новітніх креативних потенціалів, проте держава має стати на захист соціальних об’єктів та доступності освітніх та медичних послуг, а не їх руйнування.


    Муніципальна політика


    Наразі досі на низькому рівні перебуває процес залучення громадськості до вирішення муніципальних питань. Подеколи ліквідовують соціальну інфраструктуру й окремі села позбавляють належного медичного, освітнього та правоохоронного обслуговування, що спричиняє руйнування поселенської мережі та сіл.

    Громадськість, яка, проживаючи в певній місцевості, розуміє спектр необхідних послуг від влади, часто залишається наодинці зі своїми проблемами, не почута місцевою владою. Відсутність патисипативної демократії призводить до того, що рішення, які приймають органи місцевого самоврядування, не відбивають настроїв населення та позицій, задекларованих більшістю голосів під час виборчої кампанії.

    Серед основних проблем органів місцевого самоврядування можна виділити такі: подрібненість територіальних громад, прискорена урбанізація, а, отже, відтік потенційно економічно активної частини населення, відсутність можливостей для розвитку, низький рівень фінансування, не пристосована до сучасних методів система, недостатньо адаптована до українських реалій нормативно-правова база. Доводиться визнати, що наявна система функціювання місцевого самоврядування не задовольняє потреб територіальних громад і її членів.


    Розвиток мономіст


    Мономіста це муніципальні утворення, які існують навколо великих промислових заводів чи комбінатів. Сьогодні монопрофільні міста є занедбаними. Через падіння попиту, зниження світових цін на продукцію й зростання боргу містоутворювальних підприємств ситуація в мономістах дедалі погіршується. Зростає число банкрутств і звільнень співробітників. Мономіста порожніють, оскільки збільшується відтік працездатного й творчого населення, знижується кількість трудових ресурсів та інтелектуального потенціалу, підвищується рівень злочинності й негативних соціальних явищ (наркоманії, алкоголізму тощо).

    Заходів, уживаних урядом для підтримки та розвитку монопрофільних муніципальних утворень, вочевидь недостатньо. Держава має стратегічно підходити до відбудови.


    Ми пропонуємо такі кроки:


    • Громади мають отримати більше повноважень та інструментарію для проведення політики на місцевому рівні;

    • Законодавча заборона на знищення соціальної інфраструктури та забезпечення її доступності;

    • Упровадження системи децентралізації, передача адміністративних послуг на рівень громад, що сприятиме розвитку органів місцевого самоврядування й економіки в цілому;

    • Здійснення місцевого самоврядування безпосередньо територіальною громадою, створення муніципального середовища;

    • Створення концепції розвитку мономіст з урахуванням конкретної специфіки;

    • Залучення інвестиційних проєктів у громади для вирішення соціальної проблематики, стимулювання соціального підприємництва;

    • Спрямування політики на реалізацію потреб окремих громадян, територіальних громад і держави в цілому;

    • Формування статутів територіальних громад, що матимуть установчий характер і відповідатимуть чинному законодавству;

    • Розвинуті та якісні публічні послуги на муніципальному й регіональному рівнях;

    • Підвищення прозорості містобудівної політики та створення відкритої системи інформаційного забезпечення містобудівної діяльності з метою громадського контролю за будівництвом;

    • Проєктування важливих архітектурних об’єктів, що фінансуються з місцевих бюджетів тільки на основі публічних архітектурних конкурсів;

    • Відносини між різними рівнями управління на основі принципу субсидіарності, тобто механізм управління «знизу-вгору»;

    • Самостійність місцевих і регіональних громад у галузі податкової політики, стимулювання і забезпечення механізму збору податків;

    • Запровадження системи обов’язкових соціальних стандартів на всій території країни. Забезпечення кожному громадянинові України відповідної якості комунальних, медичних, освітніх, транспортних послуг і достатнього рівня соціальної підтримки;

    • Запровадження єдиних професійних стандартів для чиновників місцевого самоврядування, необхідних для забезпечення надання високоякісних послуг населенню;

    • Спрощення реального механізму дострокового відкликання мерів і депутатів, які не виконують свої обов’язки;

    • Законодавче внормування процедури місцевих референдумів у частині вирішення муніципальних питань;

    • Стимулювання місцевих ініціатив з залученням громадян до формування проектів рішень міських рад;

    • Посилення процедури залучення громадян до формування бюджету й участі в громадах;

    • Створення конкретних виконавчих комітетів для вирішення питань громади;

    • Проведення просвітницької роботи для голів об’єднаних територіальних громад щодо навчання їх ефективної комунікації всередині громади між органами влади й громадянами;

    • Реформування громіздкої мережі державних і комунальних закладів соціального захисту та соціальних служб в більш зручні й сучасні утворення;

    • Підвищення ролі неурядових громадських організацій у розвитку всеохопної системи соціальної допомоги;

    • Створення в окремих територіальних громадах системи «електронної демократії», щоб кожен громадянин міг контролювати вирішення важливих питань за допомогою свого смартфона;

    • Збереження соціальної інфраструктури сіл та селищ;

    • Розробка муніципальних стандартів якості перевізників громадського транспорту, створення гнучкої системи тарифів з обов’язковим включенням пунктів про стандарти комфорту та якості громадського транспорту;

    • Побудова велодоріжок для культивування екологічного транспорту й здорового способу життя;

    • Проведення прозорих тендерів для будівництва доріг місцевого значення з залученням кожної компанії, що бажає взяти участь у конкурсі;

    • Створення спеціальної урядової комісії з оцінки стану мономіст. За результатами роботи комісії щодо поселень, розвиток яких об’єктивно є неможливим, має бути прийнято рішення про надання жителям права на переселення за рахунок бюджету;

    • Надання деяким мономістам спеціальних податкових привілеїв строком на 20 років (нульова ставка з податку на прибуток організації, що підлягає зарахуванню до державного бюджету);

    • Установлення чітких (нормативно закріплених) критеріїв, за якими урядова комісія приймає рішення про збільшення лімітів надання фінансової підтримки;

    • Збільшення обсягу співфінансування витрат суб’єктів муніципальних утворень для здійснення заходів із будівництва та (або) реконструкції об’єктів інфраструктури, необхідних для реалізації нових інвестиційних проєктів у мономістах, нормативне закріплення критеріїв прийняття рішень про таке співфінансування;

    • Поширення на всі мономіста податкових, фінансових, юридичних, адміністративних пільг для здійснення підприємницької діяльності та інших особливостей правового режиму;

    • Для облаштування мономіст і запобігання міграційного відтоку населення необхідні: модернізація інфраструктури в мономістах  (автомагістралей, залізничних вокзалів, аеропортів, річкових і морських портів, інженерних мереж та об’єктів житлово-комунального господарства); ремонт і будівництво нових установ соціальної інфраструктури (університетів, лікарень, поліклінік, об’єктів культури, спорту й відпочинку); модернізація житла; забезпечення всіх територій доступом до Інтернету;

    • Приєднання мономіст до великих агломерацій там, де це можливо;

    • Надання додаткових преференцій малому бізнесові (зниження податків, вартості оренди приміщень, кредитної ставки);

    • Інтенсифікація програм перенавчання та перекваліфікації працівників мономіст;

    • Заохочення молодого покоління й студентів до проживання та роботи після закінчення навчання в мономістах сформованою системою пільг (зокрема, виділення житла, гарантування робочого місця, забезпечення обладнанням);

    • Розвиток туризму в перспективних регіонах;

    • Створення альтернативних джерел енергії там, де для цього існують сприятливі природно-кліматичні умови;

    • Збереження або відновлення екології мономіста: безпечна й екологічна утилізація раніше накопичених відходів (як правило – із містоутворювального підприємства), будівництво заводів із переробки сміття, установка фільтрів на промислових заводах, модернізація водоочисних споруд, рекультивація забруднених відходами підприємств земель.